Чорна рада

Кулиш Пантелеймон Александрович

Ч Ќ>=, таки справд>=, Ѕогдане. який враг шутковатиме, €к ув>=п’ютьс€ чорн>= брови, наче п’€вки, у душу? ’оч так, хоч с€к, а д>=вчина буде мо€! „и знаЇш що?

Ч ј що?

Ч ѕодивитис€ б, що там у вас за гори!

Ч ќтакоњ!

Ч “акоњ, брате! Ќехай не дурно запрошував ти мене до своњх, воювати турка. оли хоч, ухопимо д>=войку, та й гайда в „орну ору!..

Ч <= ти оце по правд>= говориш?

Ч “ак по правд>=, €к € ирило “ур, а ти Ѕогдан „орногор. « такою д>=вкою за с>=длом помчавс€ б € хоч к чорту в зуби, не то до чорногорц>=в.

ќтак т>=њ каверзники змовл€лись уочевидьки на гвалтовний учинок, >= н>=хто не роз>=брав би, що справд>=

в њх на думц>=. Ўалений був народ! ”се йому дурниц€: чи жити, чи вмерти Ч йому байдуже; що люд€м плач, те йому >=грашка. “им-то „ереваниха й бо€лась, щоб лукавий не п>=дкусив паливод на €ку пакость. јж ось стали наздоган€ти своњх. «апорожц>= бачать тод>=, що ба! fа й зникли з очей, €к той сон, що чолов>=к жахаЇтьс€, мучитьс€, коли ж гл€не Ч аж >= нема н>=чого.

VI

’то б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, €к на картин>=, змалював той монастир ѕечерський? ўоб хто й не був >=зроду в иЇв>=, так щоб >= той, читаючи, мов бачив на своњ оч>= т>=њ мурован>= огради, ту височенну дзв>=ницю, т>=њ церкви п>=д золотом та п>=д скульптурою? —е ж то воно так тепер; а рок>=в дв>=ст>= назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, €к тод>= знаходивсь монастир ѕечерський. fалось >= йому взнаки батињвське лихол>=ттЇ. ¬елика церква, що прописана в л>=топис€х Ђнебес>= подобноюї, зруйнована була по в>=кна. ’оть же кн€зь ќлелькович —имеон п>=дн€в њњ знов >=з руњн, т>=лько далеко њй було до стародавньоњ л>=поти. Ќе було н>= ср>=бла, н>= золота, що тепер с>=€Ї по Ћавр>= всюди; усе було тод>= убогенько.

, да були скр>=зь по ст>=нах у ¬елик>=й церкв>= помальован>= кн€з>=, гетьмани, воЇводи благочестив>=њ, що тую церкву боронили й п>=дпирали. “епер би дорого дали ми, щоб њх узр>=ти! ј внизу, поуз ст>=н, скр>=зь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. <= того н>=чого вже немаЇ!..

¬исто€вши службу. Ўрам ходив >=з своњми од одного надгробка до другого. “ут читав, що отакий-то Ђ—имеон Ћико, муж твердий в>=рою >= хоробрий, почив по многих славних подвигахї. ј там Ч буц>=м озивавсь до його з того св>=ту пишний кн€зь золотими словами: Ђћногою с>=€в €, Ч каже, Ч знатност>=ю, власт>=ю >= доблест>=ю, а €к умер, так з убогим старцем зр>=вн€вс€ >= за широк>= своњ лани с>=м ступн>=в земл>= вз€в. Ќе дивуйс€, Ч каже, Ч тому, читачу, бо й тоб>= те ж буде: нер>=вними на св>=т народжаЇмось, а р>=вними вмираЇмо!ї ј там >=ще €кий-небудь пан просить, хто читатиме п>=дпис, то промов, каже, >=дучи мимо, благе слово: ЂЅоже! ћилостив буди душ>= раба твоЇгої. ’то б >= не письменний був, так, дивл€чись т>=лько на т>= шабл>=, на т>= панцир>=, бунчуки >= вс€к>= клейноди, перем>=шан>= з к>=стками, з јдамовими главами, що повироблювано горор>=зьбою з м>=д>= да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був >= неписьменний, так >= той би догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: ус€ке багатство, ус€ка слава Ч усе воно суЇта суЇт; >= шабл€, й булава з бунчуком, >= горностайова кире€ пол€жуть колись поруч >=з мертвими к>=стками.

ќтже й Ўрам, розгл€даючи ту горор>=зьбу да читаючи еп>=таф>=њ, засмутивс€ душею да й каже:

Ч олико-то гроб>=в, а вс>= ж то т>=њ люде жили на св>=т>=, >= вс>= п>=шли на суд перед бога! —коро й ми п>=дем, де батьки >= д>=ди наш>=.

fа погадавши так, вийн€в >=з-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войн>= у л€дського пана чи в недол€шка, да й пов>=сив на риз>= в богоматер>=.

<=з великоњ церкви повернули наш>= прочане до печер, коли ж дивл€тьс€ Ч >=де з печер против њх хтось у дорогих

кармазинах, високий >= вродливий; а по кармазинах скр>=зь ком>=р >= поли гаптован>= золотом; зверху кире€ п>=дбита соболем; п>=дпиравсь ср>=бною булавою. ј за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саЇтах. „енц>= њх проводжали. Ўрам аж затремт>=в, €к гл€нув:

Ѕоже м>=й! Ч каже. Ч fа се ж —омко!

ј той соб>= зрад>=в, побачивши Ўрама. ќбн€лись, поц>=ловались >= довгенько держали один одного, обн€вшись.

fал>= прив>=тавсь гетьман >= з „ереванем. „еревань так зрад>=в, що н>=чого й не зм>=г сказати на гетьманське прив>=таннЇ, да вже обн€вшись, промовив т>=лько:

Ч ј, бгатику м>=й любезний!

„ереваниху назвав гетьман, в>=таючись, р>=дною ненею. ¬она аж помолодшала >= вже нащебетала йому вс€чини.

Ч ј ось >= мо€ наречена! Ч сказав —омко, обернувшись до Ћес>=. Ч ¬ам, €сна€ панно, чолом до самих н>=жок!

<= вз€в њњ за руку >= поц>=ловав €к дитину.

Ч fавно ми, Ч каже, Ч не бачились за в>=йськовими чварами, да ось немов господь нас >=зведе нав>=ки докупи.

Ћес€ почервон>=ла, да аж нахилилась, €к повна кв>=тка в трав>=, >= пригорнулась до матер>=, обн€вши њњ руку.

“ут-то вже ѕетро м>=й догадавсь, що за гетьман снивс€ „ереванис>=. ” них, мабуть, давно вже було з —омком поладжено. fивно т>=лько здалось йому, що „еревань про те ан>= гадки; да, видно, се така була пан>=, що справл€лась >= за себе, >= за чолов>=ка.

“епер уже н>=чого було думати про Ћесю ѕетров>=. ’оть в>=н був >= значний козак, да не против гетьмана; хоть в>=н був юнак уродливий, да не против —омка. Ђ—омко був воњн уроди, возраста >= красоти з>=ло дивноњї (пишуть у л>=тописах); був високий, огр€дний соб>= пан, кругловидий, рус€вий; голова в кучер€х, €к у золотому в>=нку; оч>= €сн>=, весел>=, €к зор>=; >= вже чи ступить, чи заговорить, то справд>= по-гетьманськи. “ак куди вже >=з ним м>=р€тись ѕетров>=!

Ќе пустив Ўрама —омко у печери, завернув до себе з ус>=ма на козацьке подв>=р’€. ј козацьке подв>=р’€ було не вкуп>= з монастирем; бо мир€нам здумаЇтьс€ гримнути >=нод>= й лишн>=й раз кубком або загомон>=ти буйними речами; так щоб не вводили брат>=њ в >=скушен>=в, сто€в на одшиб>= про такий случай хуторець. “уди —омко пов>=в своњх гостей.

”в>=йшли у св>=тлицю, а там уже все готове на стол>= до об>=ду.

Ўрам >=ще раз обн€в —омка.

Ч —ок>=л м>=й, Ч каже, Ч €сний!

Ч Ѕатьку м>=й р>=дний! Ч каже —омко. Ч я здавна привик звати тебе батьком!

“од>= Ўрам с>=в конець стола, п>=дпер руками сиву голову >= г>=рко заплакав.

”с>= засмутились. «дивовавс€ гетьман. «нав в>=н Ўрамову тугу натуру; сам був притомен, €к принесли до Ўрама козаки сина, с>=м раз наскр>=зь пробитого кул€ми. —тарий попрощавсь >=з мертвим т>=лом мовчки >= без плачу й жалю поблагословив на погреб. ј тепер ось >=ллЇтьс€ сльозами, мов на похоронах у ’мельницького, на тих смутних похоронах, що три дн>= гримали самопали, три дн>= сурмили смутно сурми, три дн>= лились козацьк>=њ сльози.

Ч Ѕатьку м>=й! Ч каже гетьман, приступивши до Ўрама. Ч ўо за б>=да тоб>= склалась?

Ч ћен>=! Ч каже, п>=дн€вши голову, Ўрам. Ч я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

Ч “ак чого ж, бога ради?

Ч ј х>=ба ж н>=чого?.. ” нас ока€нний “етер€ торгуЇтьс€ з л€хами за христи€нськ>= душ>=, у вас дес€ть гетьман>=в хапаЇтьс€ за булаву, а що ¬крањна роз>=драна надвоЇ, про те ус>=м байдуже!

Ч fес€ть гетьман>=в, кажеш? ј нехай хоть один за нењ вхопитьс€, поки € держу в руках!