Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
Аби тільки пережити той критичний час, тих пару тижнів, і почнуться вже ранкові приморозки і зима. Як же люблю я той вступ до зими, ще без снігу, але з запахом морозу й диму в повітрі! Пам'ятаю такі недільні пополудні пізно восени. Припустимо, що цілий тиждень перед тим падали дощі, довга осіння сірота, аж поки земля нарешті наситилася водою і тепер починає сохнути і ставати зверху матовою, виділяючи міцний, здоровий холод. Цілотижневе небо з поволокою хмар у лахмітті зграблене, як болото, на один бік небосхилу, де воно темніє стосами, зібгане й пом'яте, а з заходу поволі починають проникати здорові, черстві кольори осіннього вечора, і забарвлюють хмарний краєвид. І поки небо поволі прочищається з заходу, виділяючи прозору велич, ідуть служниці — святково вбрані, ідуть трійками, четвірками, тримаючись за руки, порожньою, недільно-чистою і майже висохлою вулицею поміж будиночками передмістя, кольоровими в терпкій барвистості повітря, яке червоніє перед присмерком, ідуть смагляві і заокруглені на обличчі
Останнім часом я майже щодня ходив до управи. Інколи трапляється, що хтось захворіє і дозволяє мені попрацювати на своєму місці. Часом хтось просто має якусь пильну справу в місті й просить замістити себе в конторі. Що поробиш, то не регулярна праця. Приємно мати, хоч на пару годин, своє крісло із шкіряною подушкою, свої лінійки, олівчики і ручки. Приємно, коли співробітники по-товариськи тебе штовхнуть або й насварять. Хтось звернеться до людини, хтось скаже якесь слово, поглузує, зажартує — і на хвилину розцвітаєш. Людина за кимось тягнеться, чіпляє свою бездомність і своє небуття за щось живе і тепле. Той другий іде собі і не відчуває мого тягаря, не зауважує, що несе мене на собі, що я якийсь час паразитую на його житті…
Але відколи прийшов новий голова контори, змінилося й це.
Тепер, коли погідно, я часто сідаю на лавці в маленькому сквері напроти міської школи. З недалекої вулиці долинає стук сокир, що рубають дерево. Дівчата й молоді жінки повертаються з торгу. Деякі мають серйозні й регулярно зарисовані брови і йдуть, дивлячися з-під них грізно, стрункі й похмурі — ангелиці з кошиками, наповненими овочами і м'ясом. Часом вони зупиняються перед крамницями і приглядаються до себе в дзеркалі вітрини. Потому відходять, кинувши згори гордий і муштруючий погляд за себе, на кінець власного черевичка. О десятій годині на поріг школи виходить сторож, і його крикливий дзвіночок наповнює вулицю своїм галасом. Тоді нутро школи немов би раптово збурюється навальним бунтом, від якого будинок мало не вибухає. Немов утікачі, з цього загального сум'яття вилітають, як із пращі, малі обдертюхи — вилітають з брами, злітають з вереском з кам'яних східців, щоб, опинившись на свободі, взятися за якісь несосвітенні скоки, кидатися в шалені імпрези, імпровізовані наосліп, між двома витрішками очей. Часом забігають у цих безтямних гонитвах аж до моєї лавки, перелітаючи, кидають у мій бік незрозумілі обзиванки. Їхні обличчя немов би зіскакують з завіс від раптових гримас, що їх вони до мене корчать. Мов стадо розбишакуватих мавп, що пародійно коментують свої блазенські вибрики, пролітає ця громада далі, жестикулюючи з пекельним вереском. Тоді я бачу їхні задерті і ледь зазначені носики, що не можуть втримати витьоків, їхні вуста, роздерті криком і покриті висипкою, їхні маленькі стиснуті кулачки. Буває, вони часом затримуються біля мене. Дивна річ, вони сприймають мене, як ровесника. Мій зріст давно вже перебуває в занепаді. Моє обличчя, зімлявіле і ветхе, дуже подібне на дитяче. Я дещо заклопотаний, коли мене безцеремонно торкають. Коли один з них уперше вдарив мене зненацька в груди, я поповз під лавку. Але не образився. Вони витягнули мене звідти блаженно пом'ятого і захопленого такою свіжою і животворною поведінкою. Ця-от добра риса, що я не ображаюся на жодну нахабність їхнього поривистого savoir-vivre , дає мені їхню прихильність і популярність. Легко здогадатися, що відтоді я сумлінно оснащую свої кишені відповідною колекцією ґудзиків, камінців, шпульок від ниток, кавалків ґуми. Це неймовірно полегшує обмін думками і становить собою природній поміст у зав'язуванні дружби. Крім того, поглинуті речевими зацікавленнями, вони менше звертають увагу на мене самого. Під прикриттям арсеналу, видобутого з кишені, я не потребую побоюватися, що їхня цікавість і пронозливість стане надокучливою щодо мене самого.
Врешті-решт, я вирішив впровадити в дію одну думку, яка щораз упертіше нуртує в мені вже досить довгий час.
Був безвітряний, лагідний і замислений день, один з тих днів пізньої осені, в яких рік, вичерпавши всі кольори й відтінки цієї пори, немов би повертається до весняних реєстрів календаря. Небо без сонця розклалося на кольорові смуги, лагідні шари кобальту, ґриншпану і селедину, замкнуті на самому краю смугою чистої як вода білости — колір квітня, неяскравий і давно забутий. Я одягнув найкраще вбрання і вийшов у місто не без деякого трепету. Ішов швидко, без перешкод, у затишній аурі того дня, ані разу не збочивши з прямої лінії. Не переводячи духу, я вибіг на кам'яні східці. Alea iacta est — сказав я собі, застукавши у двері канцелярії. Скромно зупинився перед столом пана директора, як воно й личило у моїй новій ролі. Я відчував якесь сум'яття.
Пан директор вийняв із заскленого пуделка хруща на шпильці і скісно наблизив до ока, розглядаючи його під світлом. Його пальці були замацькані чорнилом, нігті короткі і пласко обрізані. Він поглянув на мене з-за окулярів.
— Пан радник хотів би записатися до першої кляси? — сказав він. — Дуже похвально й
— Перепрошую, — втрутився я, — але я хотів би наголосити, що стосовно виняткових прав, то я зрікаюся цілковито… Не бажаю для себе упривілейованости. Якраз навпаки… Я ні в чому не хотів би вирізнятися, атож, мені залежить на тому, щоб якнайбільше злитися, зникнути у сірій масі кляси. Увесь мій задум не влучив би в ціль, коли б я був у чому-небудь упривілейований порівняно з іншими. Навіть якщо йдеться про фізичні покарання, — тут я підняв палець, — я повністю визнаю їх спасенний і високоморальний вплив, — виразно застерігаю щодо себе, щоб під цим оглядом для мене не робили жодних винятків.
— Дуже похвально, дуже педагогічно, — сказав пан директор з похвалою. — Крім того, я гадаю, — додав він, — що ваша освіта внаслідок довгого невживання вже виявляє, по суті, деякі прогалини. Під цим оглядом ми, як правило, віддаємося оптимістичним оманам, які легко розвіяти. Чи ви, наприклад, ще пам'ятаєте, скільки буде п'ять на сім?
— Пять на сім, — повторив я, стривожений, відчуваючи, як сум'яття, що напливало теплою і блаженною хвилею до серця, закриває млою ясність моїх думок. Осяяний, паче одкровенням, власним неуцтвом, я майже захоплено почав заникуватися і повторювати, радіючи, що справді повертаюсь до дитинної несвідомости: п'ять на сім, п'ять на сім…
— А бачите, — сказав директор, — саме час, щоб ви записувалися до школи. — Потім, узявши мене за руку, завів до кляси, в якій відбувалася наука.
Знову, як піввіку тому, я опинився в галасі, в цій залі, рійній і темній від мураховиння рухливих голів. Я стояв, малесенький, на середині, тримаючись за полу пана директора, в той час як п'ятдесят пар молодих очей приглядалося до мене з байдужою, жорстокою корисливістю тваринок, які бачать представника тої самої раси. З усіх боків до мене викривлялися обличчя, робилися міни у швидкій здавленій ворожості, наставлялися язики. Я не реагував на ці зачіпки, пам'ятаючи добре виховання, яке я колись отримав. Розглядаючись у цих рухливих обличчях, що були сповнені недолугих гримас, я пригадав собі ту саму ситуацію перед п'ятдесятьма роками. Тоді я так само стояв біля мами, поки вона залагоджувала мою справу з учителькою. Тепер же замість матері пан директор шептав щось на вухо панові вчителю, який кивав головою і позирав на мене з повагою.
— То сирота, — нарешті сказав він клясі, — він не має ні батька, ні матері — не докучайте йому занадто.
Сльози закрутилися мені в очах при цій промові, справжні сльози розчулення, а пан директор, сам зворушений, всунув мене за першу парту.
Відтоді почалося для мене нове життя. Школа відразу поглинула мене повністю. Ніколи за часів мого давнього життя не бував я такий заклопотаний тисячею справ, інтриг та інтересів. Я жив відтепер у одному великому захопленні. Над моєю головою схрещувалася тисяча найрізноманітніших інтересів. Мені пересилалися сигнали, телеграми, давалися змовницькі знаки, мені псикали, моргали і на всі способи нагадували мені на миґах про тисячу зобов'язань, що їх я взяв на себе. Я ледве міг дочекатися кінця уроку, під час якого я з вродженої ввічливости із стоїцизмом витримував усі атаки, щоб ні слова не пропустити з наук пана вчителя. Ледь-но пролунав голос дзвоника, на мене звалювалася та вересклива зграя, нападала на мене із стихійною силою, майже розносячи мене на шматки. Надбігали ззаду почерез лавки, тупочучи ногами по партах, перескакували в мене над головою, вигепувалися через мене. Кожен верещав мені в вухо свої претенсії. Я став центром усіх інтересів, найсерйозніших переговорів, найзаплутаніші й найдражливіші афери не могли обійтися без моєї участи. Я ходив по вулиці завжди оточений галасливою галайстрою, яка невпинно жестикулювала. Пси обминали нас здалека з прищуленими хвостами, з нашим наближенням коти вискакували на дахи, а самотні малюки, зустрінуті по дорозі, з пасивним фаталізмом ховали голову між плечі, приготувавшись до найгіршого.
Шкільна наука ні в чому не втратила для мене чару новини. Наприклад, мистецтво слебезування . Вчитель апелював просто до нашого незнання, він умів видобувати його із швидкістю і спритністю, доходив у нас, урешті-решт, до тієї tabula rasa , яка є підґрунтям будь-якого навчання. Викорчувавши в нас таким чином усі передсуди і навики, він розпочав науку з основ. З силою й натугою ми мелодійно дудукали дзвінкі силаби, сьорбаючи в павзах носом і пальцем витискаючи на книжці літеру за літерою. Мій буквар носив такі самі сліди вказівного пальця, згущені біля тяжчих літер, що й букварі моїх колег.