Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
З Палацу культури Дудін пішов рано. Після офіційної частини він потанцював з Юлею, потім з Машею, зіграв кілька партій на більярді з керівництвом і у всіх постарався виграти. Його тягло додому. Непокоїло, чому на нараду не прийшов Ковальов. Та й кортіло сказати йому про призначення.
Дудін вийшов на вулицю. Навколо тиша і непроглядна темрява. Зненацька він почув стогін. Спинився, прислухаючись… Стогін знову розітнув тишу. Дудін кинувся туди, звідки він пролунав, і побачив на землі людину. Нахилившись, упізнав
— Вікторе? Це ти? Що сталося?
Допоміг йому підвестися. Ковальов сплюнув кров’ю і зло видихнув:
— їх тут ціла ватага була. Накинулись і почали гамселити. Вимагали повернути якісь двісті карбованців і погрожували: якщо не віддам, то іншим разом так легко не відбудуся. Оце таке “легко”.
Накульгуючи, він пішов поряд, спираючись на плече Дудіна. А той ураз принишк: збагнув, що розплачуватись за його “виграш” довелося Ковальову.
Вдома Дудін роздягнув Віктора, відмив з обличчя й тіла кров, замазав садна зеленкою, до синців приклав компреси.
— Розмалювали тебе, як ікону! Я все губився в догадках, чому це ти не прийшов на нараду. Вирішив виручати: вдавав, що я — це ти. І всі признали мене за тебе. А знаєш, це я Филимоненка на більярді обіграв.
— Отож-бо й воно! — розсердився Ковальов. — А я думаю, чого мене всі вітають в інституті, був певен, — з відзначенням на виставці! Хай йому чорт, невже успіх у конструюванні складної моделі вартий менше, ніж у грі на більярді?..
Дудін засміявся і, міняючи примочки, виправдовувався:
— Ну, яка тобі користь від перемоги на виставці? А я урвав дещо суттєвіше.
— Знову щось устругнув?
— Директор перевіз тебе на посаду головного конструктора.
— Ти що, зациклився? Хто тебе просив? Що тепер подумає про мене директор та й співробітники? — обурився Ковальов.
— Він сам запропонував. Чому ти не прийшов на нараду? Мені не довелося б відбуватися за тебе, і тобі не набили б синців.
— Я працював в інституті. Багато роботи.
— Як же ти виконуєш вимогу бути гармонійно розвиненою особистістю? Тобі ж ніколи зайнятися ні спортом, ні мистецтвом? А я танцював. З Юлею, з Машею! А що це з Юлею діється? Замкнена, мов сейф. І ключів не підібрати.
— Звідки мені знати, що з нею?
— Ти ж її керівник!
— Ну то й що? Ти, “гармонійна особистість”, краще скажи, коли почнеш працювати?
— Треба подумати. Може, я тут і не залишусь… А поки що ходімо вечеряти, головний конструкторе. Я таку страву приготував, пальчики оближеш.
— Навіщо мені ця адміністративна посада? Я намітив собі грандіозну програму.
— А що? Головний конструктор — завідувач відділу— третя особа в інституті. Ще крок і — головний інженер!
Ковальов сів на дивані, обхопив голову.
— Ну й кар’єрист же ти! Я творчий працівник, розумієш? І на цій посаді не впораюсь. — Він підвівся, мимоволі зиркнув на
— Давай я замість тебе піду?
Ковальов понуро мовчав.
— Ну, згоден? — наполягав Дудін.
— Та, мабуть, доведеться — іншого виходу не бачу, — приречено мовив Ковальов. — Боюсь тільки, розвалиш роботу і мене скомпрометуєш.
— А якщо справлюсь? Я — тямущий! Ось поморочився з моделлю — можеш перевірити: працює. Провів розрахунки дефлектора…
— Он як? Ану, де вони? Що ти там накрутив?
Дудін узяв чистий аркуш паперу, олівець, швидко Написав формули, підставив розміри кристала.
— Ти пам’ятаєш усі формули? — здивувався Ковальов.
— Подивився у твоїх книжках.
— Як товщину кристала визначив? Тут же мікрони.
— На око.
— Без мікрометра? Ось аркуш, визнач.
— Сто десять мікрон, — недбало сказав Дудін. — Тренуватися треба.
Ковальов дотягнувся до приладу, вклав між губками аркуш паперу, підкрутив гвинт і вражено подивився на Дудіна:
— Сто десять!
— Слухай, дай мені попрацювати з приладами. Тут одна думка виникла…
— Ого! — здивувався Ковальов. — У нього вже й “думка виникла”!
— Ти проти? Але ж “я мислю — отже, я живу”!
— Гаразд, мислителю! То як, підеш замість мене? Робота нескладна, але не така й. проста. Одне з’ясувати, друге підписати, дати завдання співробітникам, у цех піти — з браком розібратися. Тут кінця-краю нема: скільки не ходи, завжди мало — за мить назбирується тьма-тьмуща проблем. Одних деталей більше, інших менше; то все стикується, то не стикується. Спочатку я намагався з’ясувати, в чому річ, а’ потім зрозумів: не можна осягнути неосяжне, і пустив на самоплив.
— Ну й даремно. Усе в житті треба планувати і чітко виконувати заплановане.
— Я теж так думав, доки на власному досвіді не пересвідчився: теорія одне, а практика — зовсім інше.
— Один мій приятель казав: “Людина не повинна сидіти біля моря, очікуючи на золоту рибку, вона сама собі — золота рибка!”
— Виходить, повне розуміння відповідальності? Тим краще. Нерозв’язаних завдань повен міх, а в тебе двадцять чотири на шістдесят.
— Тисяча чотириста сорок!
— Тобто? — не зрозумів Ковальов.
— Ти ж спитав, скільки буде, якщо помножити двадцять чотири на шістдесят.
— Я сказав, що в добі всього лише двадцять чотири години, а в годині — шістдесят хвилин. Ти, виявляється, феномен з швидкої лічби.
— Змагався з машиною, навіть виграв заклад. Ну, а далі що?
— Далі люди: хороші, погані. Тобі з ними працювати. Отже, повинен знати. Ти вже, як я зрозумів, познайомився з ними. Кожному треба вранці дати завдання. Встановити строк виконання, перевірити якість виконання, а це забирає так багато часу.