Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
— Чому ж ти не використовуєш комп’ютер?
— Знайшов панацею — комп’ютер! — І зітхнув. — Гадаєш, так усе просто?
— От і виходить, як в одній фірмі: постачала вона на продаж морожену рибу…
— Почекай з фірмою, — обірвав Віктор. — Усе залежить від людей. Що робити, коли один ледачий, другий некомпетентний, а третій — недисциплінований? От мої співробітники…
— Ти рабовласник? У тебе “свої” співробітники?
— Облиш теревенити. Так от, Іван Поліщук — чудовий спеціаліст. Ще Маша не підведе. Працьовита. Дисертацію пише. А Юля… Звичайний виконавець, і тільки.
— Що у тебе за характеристики? Невже такі погані люди?
— Попрацюєш — побачиш.
— Що ж, побачимо!
У лабораторію Дудін прийшов рано. Ковальов докладно пояснив, як пройти по коридорах, де взяти ключі, де його стіл. ‘
Дудін зразу впізнав ту велику кімнату, в якій колись уже побував. Обережно ввійшов, роззирнувся, відшукав робоче місце Ковальова, сів в обертове крісло і, задоволений, крутнувся на ньому. Зазирнув у шухляди стола: проспекти, книжки, мікросхеми, план роботи. Потім оглянув лабораторію: навіщо так багато приладів? Контроль схем? Хіба не краще встановити багатоцільовий…
Сів за термінал, увімкнув його. Чому його так ваблять до себе пристрої, машини, прилади? Тому що з ними легше працювати? Справді, ввів програму, машина буде креслити, рахувати, редагувати, координувати, навіть проектувати…
На екрані побігли рядки розрахунків. Дудін був вражений: скільки рутинної роботи виконує людина! Чому Ковальов не подумав про це? Інерція мислення? А якщо самому розробити програму?
Пальці легко набирали команди, коли він вводив дані в машину. Тим часом почали сходитися працівники лабораторії. Першою прийшла Юля, як завжди, похмура, у хустці, в руках потерта торбинка.
— Здрастуйте, — буркнула вона і попрямувала до свого робочого місця.
— Юленько. — Дудін підвівся й підійшов до неї. — Ви вчора так добре танцювали — я мало не закохався!
Юля завмерла, ошелешена. Хто б міг подумати, що цей сухар…
— Що з вами, Вікторе Георгійовичу? Ви сьогодні якийсь незвичайний… Дивний…
— Дивний — це коли не вписується у загальновизнані рамки?
— Вибачте, я не хотіла вас образити, — розгублено пробурмотіла вона.
— Що ви, хіба я можу повірити, що ви здатні образити? Ви — сама ніжність, доброта, чарівність, великодушність, — жартівливо говорив він, що тільки спадало на думку приємного.
— Досить, досить, — перебила його Юля. — Ці риси у мене справді є, та, на жаль, їх ніхто не помічає, — засміялася вона.
Юля відчула, як одразу стало легко й вільно. І коли грюкнули двері і в кімнату ввійшла Маша, їй уже не хотілося шукати привід, щоб шпигнути цю Попову. Потім з’явився Тернавський із своїми шпагами.
— Вікторе Георгійовичу, вчора на лінії відеопідсилювачів брак пішов, — оголосили по селектору. — Головний інженер спішно викликає всіх розробників моделі.
— Хто має бажання зустрітися з головним? — спитав Дудін, оглядаючи співробітників. — Так би мовити,
— Я, — квапливо озвалася Юля.
— Але ж ви не дуже сильні у фехтуванні, — пожартував Поліщук.
— Вона словом убиває! — ущипливо кинув Тернавський.
— За головного не ручуся, а тебе провчити зможу, — відрубала Юля і пішла.
— Що ж, товариші, — Дудін вивчаюче дивився на співробітників, які вже сиділи на робочих місцях. — Як настрій після вчорашньої наради? Хороший? Так і повинно бути. Тернавський, а ти сьогодні знову із шпагами прийшов? Напевне, суперників багато?
— Я їх обеззброюю не цим, а поглядом. Тільки от щодо вас не виходить: Хоч як віддано дивлюся на вас, особливо коли видаєте завдання, ви все одно мене обминаєте, мабуть, не довіряєте.
— Так ось, друзі, — сказав Дудін. — Віднині завдання вам видаватиме машина.
Він почав докладно пояснювати, як то здійснюватиметься. Коли це в лабораторію вскочив роздратований Батурін.
— Вам казали, що вас викликає Гаркуша? А ви кого послали? Другорядну людину? — напався він на Дудіна.
— Що значить — другорядна людина? Людина не може бути другорядною. Ви вважаєте себе другорядною людиною? — Дудін зажмурився: чому цей чоловік викликає у нього неприязнь?
Відштовхує біологічне поле? Простягнув руку вперед, поворушив нею в повітрі, відчув колючий дотик і відсмикнув.
— Що ви местифікуєте? — спалахнув Батурін.
— Може, містифікуєте? — поправив Тернавський.
— Хочете надто розумними бути? — кинув Батурін Дудіну. — Чого ж ви стоїте? Може, запрошення чекаєте? Вам же сказали йти в цех!
— Дивний метод спілкування! — не стримався Дудін. — У мавп керуючими імпульсами є ляпанці й укуси. Але ж там нижча стадія — керування приматів. А тут високоосвічені люди, і нате вам, — крик.
— Вища освіта не означає наявності вищої культури. Нерідко буває і протилежне, — скипів Поліщук і вже не міг зупинитися: — Душевної прокази дипломом не вилікуєш!
Батурін сторопів і розгублено озирнувся. Йому навіть здалося, що всі дружно хихикнули.
— Через сорок хвилин, Ковальов, принесете особисто директору акт з поясненням причин браку. А ні, то ремствуйте на себе. Я вам покажу мавп!
— Від примата до примітива. — Дудін обійшов Батуріна, уважно розглядаючи його. — Що ж, і таке може бути. Робот третього покоління: кілька ступенів свободи, розпізнає предмети, мовний вивід. Тільки програми захисту людини немає!
Батурін круто повернувся і вийшов, грюкнувши дверима.
— Тепер він усіх з’їсть, — кинув хтось йому вслід.
— Він що, людожер? — серйозно запитав Дудін.
Усі засміялися.
— Може, викликати на дуель? — запропонував Тернавський. — Шпаги є. Турнір! Заради прекрасної дами — істини!
А Дудін розглядав співробітників. Цікаві люди! І зовсім вони не такі, як описував Віктор. Ось Тернавський. Це тільки здається, що ледащо. А багато говорить тому, що не завантажений. А ось його товариш…
— Вікторе Георгійовичу, — Поліщук стояв біля дверей з якимось папірцем у руках. — Ось наказ: вас призначили на посаду головного конструктора і завідувача нового відділу!