Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)
Шрифт:
А підряд на її будівництво дістався Крішнопрошаду Чоудгурі.
Проминувши озеро й невисокий насип, що обгороджував рисове поле, Крішнопрошад під’їхав на велосипеді до села.
Зіскочив на землю під священною смоківницею й закурив. Густий затінок, повіває прохолодний вітерець. Приїжджого помітив Обгірам і шанобливо вклонився:
— Хто ви, пане?
— Хто я? — перепитав Крішнопрошад і затягнувся сигаретою. — Представник уряду. Будуватиму тут державну дорогу, з кінця в кінець — вісімнадцять миль. Нею поїдуть автомашини, гарби. Розумієш?
— Значить, дорогу хочете
— Саме так. Для блага вітчизни. Тоді й вас на випадок неврожаю постачать рисом, село зведеться на ноги. Голод зникне. Все зробимо надійно, міцно, — виголосив Крішнопрошад.
Обгірам не зводив із незнайомця очей. А той говорив і говорив — ніби з небес віщував: можна було подумати, що на грішну землю зійшло божество в шортах і обіцяло захистити людей від голоду.
Отже, через село проляже дорога і з’єднає його із зовнішнім світом. Десь на землі біжать поїзди і тягнуть за собою шлейфи диму, вплітають перестук коліс у невгамовний гуркіт цивілізації. Як далеко те все звідси! А тут глушина: на цілу округу одна-єдина початкова школа — і та за три милі.
І от тут збираються будувати дорогу.
Село нетямилося з радості.
А невдовзі за селом виросло ціле містечко 8 наметів.
П’ять століть тому розрубав хтось страшним ударом камінь Шітали — відтоді ніщо не порушувало тут спокою. І аж тепер, через стільки років, ожили сонні береги річечки — загуркотіла, завирувала будова.
…Якось стояли Обгірам і Хіралал Багдї в прохолодному затінку смоківниці.
— Ти тільки поглянь, брате, що діється! — вигукнув Хіралал.
— Умгу, — підозріло зиркнув на нього Обгірам.
— Ну й розмахнулися вони на тій дорозі! Їм і джунглі не перешкода: дерева, кущі — все зчищають, наче ножем! Кажуть, коли закінчать дорогу, рису буде досхочу. Але де ж вони були раніше?
— Певно, тоді ще не настав їхній час.
— Ха… Ніби час у них на милицях ходить! — пожартував Хіралал. — А то ж як виходить: злодія і слід загув, а тут нагоджується сторож і ну кричати.
Обгірам не відповів, поринувши в якісь свої думки. Те, що відбувається зараз на очах у всіх, справді гідне подиву. Зникають крем’янисті пагорби, розчищаються джунглі, засипаються віковічні гнилі болота, і схоже, малярії скоро настане край. Лопати, кайла, ломи. Сотні землекопів не розгинають спини — тільки гуркіт стоїть над джунглями. В одному місці лопати вигорнули з-під землі почорнілі людські кістки. Як і коли вони там опинились? Чи не п’ять століть тому? Хто його зна.
Аж от Обгірам загадково примружив очі. Зійшлися на переніссі густі брови, чоло прорізали зморшки.
— Недобра це прикмета, Хіру!
— Чому недобра?
— Ет, краще про це не говорити, — похмуро й ще загадковіше відповів Обгірам.
А тим часом дорога будувалася. Чудова дорога, якою через пагорби й низини помчать вантажні автомашини. Та що там казати: справжнє шосе! Однак робота посувалась повільніше, аніж годилося. Крішнопрошад прикинув, зважив усе й упевнився, що при наявній робочій силі і темпах вчасно дороги не здати. Потрібні ще робітники. А начальство все квапило настійніше й настійніше — прискорити роботу, закінчити дорогу
Крішнопрошад попросив, щоб підкинули ще землекопів. Але зараз тих ніде не вистачало, й вони потрібні були і в інших районах. Та й нелегко було доставити їх у цю лісову глушину. У відповідь надійшла тільки вказівка: залучайте місцеве населення.
Від того Крішнопрошада, що здавався божеством, яке зійшло на землю з небес, не лишилося й сліду: він весь був у багнюці, шорти брудні, ноги в сірій пилюзі. Та незважаючи ні на що, по селянських халупах пролунав його заклик: «Ідіть на будову, беріться до роботи!»
Зібралася громада. Наперед виступив Обгірам і сказав за всіх:
— Ми не бажаємо виконувати землекопської роботи!
— Це ж чому? — і здивувався, і розсердився Крішнопрошад.
— Діти й батьки наші ніколи не копали землі, вони не принижували себе таким. Ця чорна робота не для нас.
Чорна робота! Крішнопрошад розсміявся. Ти ба, не щодня їсти сідає, а корчить із себе хтозна-яке цабе. Таки справді — вуж вужем, а удає із себе кобру!
Крішнопрошад заговорив, і в голосі його бриніли біль та скорбота:
— І вам не соромно. Як можна бути такими нерозумними! Станете працювати, одержувати гроші — що в цьому ганебного? Через отаку вашу неповороткість і валяться на вас усі лиха! Згадайте, скільки перемерло людей за останнього голоду…
П’ять хвилин говорив Крішнопрошад, намагаючись розворушити й присоромити селян. Почав ледве чутно, а потім розпалився, голос задзвенів, а коли закінчив, у куточках його очей блищали сльози.
— Самі подумайте, — додав він, помовчавши, — ви зараз не можете навіть разу на день поїсти досхочу. А на зароблені гроші…
В очах присутніх спалахнув жадібний, голодний блиск. Мабуть, воно й справді так. Якщо можна орати землю плугом, то невже гріх копати її заступом?
— І все ж, пане… — вперто труснув головою Обгірам.
Крішнопрошад непогано розбирався в людях. Він бачив, що Обгірам ледве стримується, що в ньому все кипить. На жителів села чаклун має незаперечний вплив, і він не потерпить, що якийсь приблуда, хоч і вчений, зазіхає на його владу.
Губи Крішнопрошада глузливо скривилися. Крім Обгірама, всі тут злилйся для нього в одне обличчя, на якому вгадувалась болісна боротьба між страхом відступництва і бажанням досхочу наїстися. Людей долали сумніви, але не хотілося й упускати власну вигоду. На мить Крішнопрошад відчув, який небезпечний його суперник, як важко боротися з ним. Глузливий посміх змінився добродушною усмішкою, яка означала, що перемога все одно буде за ним!
Крішнопрошад дістав із кишені чекову книжку:
— То хто перший?
Селяни розгублено дивилися то на нього, то на Обгірама. Очі в чаклуна горіли, жовна на вилицях випнулись. Так і здається; він на шматки роздере того, хто хоч писне.
І все ж поразки зазнав він. Якусь хвилину стояла напружена тиша, а потім Хіралал кашлянув і хрипко проказав:
— Значить, так… записуйте…
Обгірам здригнувся, очі його метнули вогненні стріли. Він рвучко повернувся і пішов геть.
— Чого це він? — засміявся Крішнопрошад.