Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)
Шрифт:
— Відійди ж. Як ти не старався, а нічого не допомагає. Дай лікареві оглянути дівчинку.
Обгірам і не ворухнувся.
— Хіралал покликав мене, я її і зцілятиму. А всілякі там костоправи мені не указ.
— Йолоп! — спалахнув лікар. — Та він же доконає дівчинку! Під суд треба таких!
Кров шугнула Обгірамові в голову, світ захитався перед ним.
— Стережися! — вереснув він і зайшовся зливою брудної лайки.
У відповідь лікар штурхонув чаклуна в груди. Той відлетів убік і жвакнувся об землю, розсипавши свої святі реліквії.
Натовп заціпенів.
— Посоромся, Шен, — докірливо похитав головою Крішнопрошад. — Це вже ти занадто…
Але
— Іншої ради не було, — незворушно відповів він. — Ця тварюка мало не спровадила дівчинку на той світ. Тут панькатись нема чого! А тобі, Крішнопрошаде, раджу вжити заходів: негідник мусить стати перед судом.
Так, лікар Шен нагодився вчасно. Він зробив дівчинці укол, і їй покращало, гикавка майже припинилась.
Побувши біля хворої ще трохи, лікар нарешті підвівся і запалив сигарету.
— Тепер усе гаразд: криза минула. До речі, а де той мерзотник?
Від сильного удару в груди чаклун відлетів у темний куток подвір’я, але там його вже не було. Ніхто й не помітив, коли він підвівся і куди зник.
Глибока ніч. На небі завис вузенький серп місяця, і в його тьмяному сяйві мріють віддалік намети, ніби білі поснулі птахи. Ще недавно там горіло яскраве світло, лунали пісні, барабанний дріб, а зараз усе огорнула тиша. Попереду блискотливою змією в’ється нова дорога. Обгірам ще здаля відчуває її отруйливий подих і аж тіпається від ненависті.
У грудях пече — добре-таки штурхонув його лікар. Чаклун сідає на постелі. Поруч безтурботно спить Подда.
Обгірам підводиться, запалює каганець, дістає із закапелка червоного вузлика. Від несамовитого хвилювання трусяться руки, погляд застиглий і жорстокий — погляд мстивця, що зважився на вбивство. Ні, йому замало порішити самого тільки лікаря. Йому треба винищити весь поганий корінь, що приніс сюди скверну й приниження.
Чаклун підніс до очей темну пляшку. На денці її біліло кілька крихтинок. Ні Крішнопрошад, ні навіть лікар і не здогадуються, який страшний дух ховається в цій пляшці. Білі крихти — не що інше, як сухі віспяні лусочки, які безвідмовно викликають пошесть. Служителі Шітали готують із них ліки, а іноді ними і приборкують непокірних. Чаклуни не раз карали неслухняних, заносячи ці лусочки в їхню оселю, розпорошуючи в повітрі, підсипаючи в колодязь. І діяло безвідмовно.
Довго лежала без ужитку смертоносна зброя — тепер вона знадобилася.
Обгірам нечутно опустив за собою циновку і вийшов надвір. На його тінь у тьмяному світлі місяця глухо заскімлили сільські пси, та відразу ж умовкли. В розлогому вітті смоківниці сонно каркнула ворона. Нема гіршої прикмети, аніж нічне каркання!
Обгірам підійшов до священної смоківниці. Стиха шамотіло листя, а йому вчувалося, що то літають привиди. Світлячки на чорному камені здавалися незліченними зіницями розгніваної богині, ладної стерти на порох цілий світ.
А далі таємничо біліла дорога — велика підмога краю, що бідував. Поруч із нею спало наметове містечко Крішнопрошада.
Чаклун уклонився каменю, силкуючись викликати в уяві грізний образ Шітали. Він дрібно-дрібно тремтів, зуби його цокотіли. Нарешті випростався і кинувся вперед. Невдовзі його довга тінь розтанула в нічному мороці.
В наметовому містечку з’явилася віспа.
— Зняти табір! — розпорядився стривожений Крішнопрошад.
Кинувши будувати дорогу, загін відійшов на десять миль від села. Обгірам дивився, як віддалялася
Та випущений на волю страшний дух перекинувся й на село. Приїжджі будівельники врятувалися втечею, зате місцевим жителям дітись було нікуди, і чорна смерть косила їх своєю косою.
Де тепер Крішнопрошад, де всі! Крім Обгірама, нема в кого просити ласки. Несхибна зброя повернула царкові його трон.
— Зарятуй, чаклуне, зарятуй!..
— А де ж ваш шановний підрядчик? — зловтішався Обгірам. — Біжіть до нього!
— Не гнівися, брате, прости вже нас, змилуйся. На тебе вся надія.
Та настав день, коли і Обгірамові стало не до сміху: захворіла Подда. Хіба думав чаклун, що випущена ним стріла вразить і його самого?
В страшних муках померла красуня Подда. «Що я наробив, що я наробив!» — качався по землі й стогнав Обгірам. Голову йому пекло, наче вогнем: то чиє ж, зрештою, виявилося зверху? Хіба цього прагнув Обгірам?
Чаклун немов закам’янів. Руки судомно стискали червоний вузлик з безвідмовною отрутою. Ні, Обгірам не змириться з поразкою! Нізащо!..
Крішнопрошад не сидів склавши руки. Він повернувся у село з лікарем, санітарним інспектором і вакцинатором. Біля священної смоківниці маленький загін зупинився, бо помітив розпростерте під нею непорушне тіло чаклуна.
— От вам іще одна жертва, — скрушно зітхнув лікар.
Переклад з бенгальської С.Наливайка
Тарашонкор Бондопадгай
Морок ночі не окутав землю
Маленька глуха станція.
Платформи немає. Замість неї по один бік залізничної колії досипана червоним гравієм земля. Цегляна будівля з навісом із гофрованого заліза — це і є станція. Камера зберігання, каса, кімната чекання для жінок — ось, здається, і все. Поряд із станцією — буфет, де продають чай та прохолодні напої, а зразу ж за ним починається польова дорога, яка пролягає на північ. Уздовж дороги тягнуться виповнені сріблястою водою канавки.
Тут і там стоять крамнички, де торгують бетелем, бірі [6] , сигаретами; осторонь від них — два вугільні склади й будиночок станційного буфетника. А ще далі — великий цегляний будинок місцевого багатія.
Сьогодні вранці пройшли тільки два поїзди. Станція спорожніла. На «платформі» снує кілька місцевих жителів і група артистів: дві молоді жінки, стара служниця і троє чоловіків-музикантів.
Артисти чекали двогодинного поїзда.
Одна з дівчат, висока й смуглява, чепурилася перед ручним дзеркальцем. Друга, надзвичайно вродлива, із набагато світлішою шкірою, спала на лаві. Молодий дженджуристий музикант повільно похождав по «платформі» з сигаретою в зубах.
6
Бірі, або біді — дешеві маленькі сигари.