Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)
Шрифт:
Ніхто йому не відповів: усі похмуро мовчали.
А дорога наче глузувала з чаклуна, вона щодень довшала й довшала. Тепер на її будівництві працювали і Хіралал, і Мотілал, і Джонок. За недовгий час життя їхнє нарешті покращало: вони почали досхочу їсти. Село полегшено зітхнуло: виходить, Крішнопрошад не піддурив їх, оті його слова про злигодні та благо вітчизни йшли тоді від серця, а сльози були щирими.
Раніше Джонок не міг купити навіть найдешевшої сигарети, завжди перебивався недопалками, які підбирав на вулиці. А тепер він зайшов
— Бери, чаклуне, пригощайся! Сигарети добрячі, підрядчик дав.
— Не треба мені! — бридливо скривився Обгірам.
— Не треба? Це ж чому? Що тобі не до шмиги? Щиро скажу, брате, тут ти дав-таки маху. В наш час сама нечиста сила не прогодує. Йди до нас, помахаєш лопатою, гроші матимеш — дві рупії [5] на день. Під ногами вони не валяються.
— Ти краще побережи свою безклепку голову, поки я її тобі не розчерепив.
Джонок аж сахнувся від нього.
5
Рупія — основна грошова одиниця в Індії.
— Та ти що, ти що, — злякано забелькотів він. — Що я тобі поганого зробив? Якщо люди пристойно заробляють…
— «Пристойно заробляють»! — несамовитів чаклун. — Плювати я хотів на ваші заробітки, якщо через них забувають про честь. Затям, йолопе, що благодать ця скоро скінчиться. Чи ти забув, що матінка Шітала все бачить? Вона не потерпить гріха в селі, де їй споконвіку поклонялись!
У Джонока похололо в грудях: чи не надумав часом чаклун накликати біду на село? Адже він знає прокльони, йому кориться всіляка нечисть, тож неважко накликати біду на кого завгодно. Може, він просто страхає, а може, й справді затіває лихе проти села? Але ж за віщо? За який гріх? Адже народ дійшов краю: хоч бери та помирай— і ніхто не підійде до твого порога, ніхто тобі й води не подасть. Що ж поганого в тому, коли люди потроху оклигують! Чому ж тоді чаклун опирається, чому так лютує? Джонок нічого не міг второпати.
Довкола Обгірама утворилася пустка, але він наче й не помічав цього.
Якось увечері до нього підійшла дружина, Подда.
— Я хотіла б із тобою побалакати, — мовила вона.
Обгірам саме плів коша, поруч чадів гасовий каганець.
— Про що?
— Всі наші жінки працюють. І заробляють непогано…
— Що-о? — відставив коша Обгірам, уп’явшись у дружину поглядом. — Що ти надумала? Кажи! — гримнув він.
— Важкі часи настали. Коші продавати та злих духів виганяти — на це тепер не проживеш. А якби й я працювала, чи ж то зайва на день якась рупія…
Обгірама наче щось підкинуло.
— Начувайся, Поддо, кажу тобі! Начувайся! Іще хоч раз заїкнешся про це — нарікай на себе. Ми з чаклунського роду, нас обдарувала своєю ласкою матінка Шітала, тож скоріше сконаємо з голоду, аніж зганьбимо свою честь. Ми не раби, та нечиста робота не для нас!
Красуня Подда скривилась:
— Ти вже зовсім схибнувся на цій своїй честі, хтозна-як носишся з нею. Усе село пішло працювати, чого ж ми…
Обгірам замахнувся на дружину важкезним
— Чаклуне, агов, чаклуне!
— Хто ще там?
— Це я, Хіралал.
Подда накинула на голову краєчок сарі й відійшла в темний куток. Непевне світло каганця впало на Хіралала, що переступив поріг: його важко було впізнати — страх і розпач спотворили Хіралалові обличчя.
— Що сталося? — невдоволено кинув Обгірам.
— Рятуй, брате, благаю тебе! З дочкою зовсім погано. Метається в гарячці — дивитися страшно… Очі закочуються… Ходімо, поглянеш. — Голос у Хіралала тремтів.
— А-а, тепер і про чаклуна згадали!
— Не гнівайся, чаклуне, ходімо мерщій. Якщо вже ти матимеш гнів на нас, то що ж з нами буде?
Обгірам відчув зловтіху: он як, не одного тільки Крішнопрошада знає село! І він, чаклун, чогось вартий. Лікувати — спадкове ремесло чандалів, яке вони дістали з ласки матінки Шітали! Підрядчик може прихилити до себе селян зайвою жменею рису, та чи ж йому боротися з невидимим ворогом? Бо незримо бродить довкола чорний почет богині віспи зі смертоносними стрілами напоготові. Кому ж захистити від них приречених? Ніякому підрядчикові з його грошима не впоратися з тими, що збираються на відьомські ігрища в темних заростях чи опівночі на березі озера.
— Що ж, ходімо, — буркнув Обгірам і відгорнув край циновки на дверях.
Біля Хіралалової хижки вже товпився люд. Хвора — маленька дівчинка — безтямно корчилася, весь час гикала, качалася по землі, на губах у неї виступила піна. Хірала-лова дружина, схилившись над донькою, голосила, як над померлою.
Обгірам уважно придивився до хворої.
— Нечиста сила вселилася, — коротко виголосив він.
Натовп захвилювався, а голосіння стало іще розпачливішим.
— Цитьте! — прикрикнув Обгірам. — Принесіть-но мені гірчичного сім’я!
Чаклун почав виганяти нечисту силу. Він знову й знову жбурляв у хвору гірчичне насіння, кропив водою, але нечиста сила не виходила: дівчинка так само билася в корчах. Чаклунове чоло зросив піт, а в серце закрадався острах: нічого не виходить. Село огортали вечірні сутінки. В непевному світлі каганця, що от-от погасне, очі дівчинки здавалися такими страдницькими, що навіть чаклунові стало моторошно. Випробувано всі замови — ніщо не допомагає: мабуть-таки, дівчинку не врятувати.
Зненацька темне подвір’я прорізав яскравий пучок світла від електричного ліхтарика. Порипуючи черевиками, до Хіралала підійшов Крішнопрошад. Поруч із ним був якийсь поважний чоловік.
— Я почув, — мовив Крішнопрошад, — що твоя донька, Хіралале, занедужала, і привів тобі лікаря. Це мій приятель, він тут випадково у своїх справах. Вважай, тобі неабияк пощастило.
— Але ж її взявся лікувати чаклун, пане, — нерішуче промимрив той.
— На першому б суку повісити вашого чаклуна! — запально вигукнув по-англійському лікар. — Шарлатанством тут не зарадиш, недугу цим не проженеш. А відійди-но, шановний, трохи вбік зі своїми ганчірочками, дай мені оглянути хвору.
Обгірам тільки набичився і не зрушив з місця. Крішнопрошад спрямував пучок світла йому в обличчя.