Дорога

Стефанык Василь Семенович

Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів як стовп і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:

– Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!

Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений.

Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.

– Я, проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік...

Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.

Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє про­мі­н­ня, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чо­р­нім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.

ПАЛІЙ

І

Сільський бо­гач Андрій Ку­роч­ка сидів ко­ло сто­ла і обі­дав,- не обідав, а да­вив­ся кож­ним кус­нем… До­маш­ня че­ля­дь вхо­ди­ла до ха­ти, вно­си­ла за­бо­ло­чені цеб­ри, сва­ри­ла­ся, ме­ту­ши­ла­ся і ви­но­си­ла їх між ху­до­бу. Бо­гацькі діти і слу­ги бу­ли брудні і марні. Во­ни дви­га­ли на собі не­об­те­са­ний і тя­ж­кий ярем му­жицько­го бо­гацт­ва, кот­ре ніко­ли не дає ані спо­кою, ані ра­дості ніякої. Сам бо­гач най­гірше то­мив­ся у тім ярмі, най­більше прок­ли­нав свою до­лю і без­нас­тан­но підга­няв своїх дітей і най­митів.

Коло нього на лаві, під вікном, сидів йо­го дов­голітній ро­бітник, ста­рий Федір.

–  Я ніко­ли не маю та­кої щас­ли­вої го­ди­ни, аби я спо­коєм ку­сень хліба про­жер.

Бігаю та вга­няю, та лиш десь узд­ри­те, а я впа­ду та й здо­х­ну! А мені ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що во­ни без ме­­не в сто­долі нічо не роблєть? Лиш аби на­жер­ти­си та де­нь тру­ти­ти! Що вже чу­жим ка­за­ти, як свої діти - та й во­ни не хотє ро­би­ти! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жи­ти? Всьо піде на жеб­ри.

І ха­ла­су­вав, аж йо­му очі ви­ла­зи­ли.

–  А ви чо­го, Фе­до­ре, над­хо­ди­ли?

–  Ви не знаєте, які наші хо­ди? Зи­ма йде, а я босіський, та дай­те ми два ле­ви на відро­бок.

–  А ви ж годні ро­би­ти? Вже ва­ша ро­бо­та скінчи­ла­ся, Фе­до­ре.

–  Най би-м і не ро­бив, лиш ко­би хто дав їсти за­дур­но.

–  Це не! Се­годні за­дур­но не­ма їсти, се­годні і за ро­бо­ту не варт да­ти їсти, та­ка та ро­бо­та! А ка­зав-єм вам: найміть у ме­не дівку, бу­ли би-сте те­пер ма­ли свої гроші.

–  Коли ж бо не хотіла та й пішла до дво­ра.

–  Таже, пев­не, хто не хо­че ро­би­ти, та й пхаєси до дво­ра, бо хоть їсти трішки, але мож валєти­си. Бідні лю­ди такі нас­та­­ли, що лиш аби раз на

день їв, але аби нічо­го не ро­бив, та й тог­ди рай! Як робє, так ма­ють, так їм бог бла­гос­ло­вить.

Сегодні би у ву­жев­ку скру­ти­ти­си, аби щось ма­ти… Та тих два ле­ви я ще вам дам, що бу­ду з ва­ми ро­би­ти, мо­же, якось відтру­ти­те, але більше не при­ходіть і не ба­нуй­те, бо не дам. Самі ви­ди­те, що ва­ша ро­бо­та ніпо­чо­му.

–  Та я, Андрію, му­сю си ко­ло лю­дий ту­ли­ти, а де ж я си подію?!

–  Дівайтеси, де хо­че­те, а ме­жи газ­ди ви вже нез­датні. Шу­кай­те собі служ­би у жи­да або в па­на - там ро­бо­та лег­ша.

–  Ви ме­не фай­но ра­ди­те! Як я си­лу ко­ло вас ли­шив, аби я на старість ішов жи­дам во­ду но­си­ти?

–  Задурно-сте мені не ро­би­ли.

–  От, бу­вай­те здо­рові.

І Федір вий­шов з ха­ти.

–  Ну, та ці жеб­ра­ки всьо би заб­ра­ли! Та­ке во­но каш­ли­ве та зас­ли­не­не, що ціпа в ру­ках не год­но удер­жа­ти, та й ще во­но ко­ко­шитьси! Іди на зло­ма­ну го­ло­ву, га­дає, що я гроші кую або кра­ду!

Федір ча­ла­пав до своєї ха­ти а не пе­рес­та­вав шеп­та­ти:

–  А я ж, Андрійку, де си­лу пус­тив? Ци я її про­дан­цу­вав, ци я її про­пив? Та­же вся во­на сіла в те­бе, на твоїм подвір'ю. А я ж, Андрійку, де си­лу пус­тив?

В хаті ски­нув чо­бо­ти та й ляг на постіль. Ле­жав до са­мо­го ве­чо­ра і без ве­чері зас­нув. Але ще ку­ри не піяли, як він зірвав­ся, грим­нув клу­ба­ми до до­щок, знов ляг і знов зір­ва­в­­ся. Че­рез ма­леньке вікон­це гляділа на нього осіння ніч. Де­сь то і не ніч, але чор­на жу­ра, що го­ло­си­ла по вуг­лах ха­ти і ди­ви­ла­ся на нього си­ва­вим, не­ми­ло­серд­ним оком. Во­но йо­го так зціпи­ло, що він не міг ру­ши­ти­ся, і по­ка­зу­ва­ло йо­му ніби об­ра­зи на віконці, ніби при­ви­ди у повітрі.

Ото си­дить він між ма­леньки­ми жи­ди­ка­ми, до­зи­рає їх, пістує, а во­ни йо­го тя­га­ють за чу­пер, плю­ють у ли­це…

…То знов кля­чить він у церкві, у тім куті, де жеб­ра­ки чо­ла­ми об підло­гу гри­ма­ють. Він гри­має ще го­лосніше, а всі жінки йдуть до нього і да­ють кож­на по бо­хон­цеві хліба. Він їх кла­де в па­зу­ху, кла­де і стає та­кий ши­ро­кий, що лю­ди ро­з­с­ту­па­ються. А йо­му стид, стид, а чо­ло так бо­лить!..

…О, він іде го­ро­дом Ку­роч­ки - не йде, а скра­дається під сто­­до­лу. Ви­тя­гає сно­пок із стріхи, на­си­пає в нього з люльки ва­тер­ки і тікає, тікає… Чує по­за со­бою, як ко­ли очи­ма ви­дить, що з-під стріхи ви­ли­зується ма­ленький, чер­во­ний язи­чок, ви­ли­зується і хо­вається…

–  Ой, йой! йой!

Той язи­чок запік йо­го у са­мий мо­зок. З усієї си­ли він ос­во­бо­див­ся з не­ви­ди­мих пут, зірвав­ся і по­ди­вив­ся у вікон­це. Во­но, як кат, про­ши­ба­ло йо­го наскрізь. Знов зва­лить і бу­­де мор­ду­ва­ти своїми об­ра­за­ми. Наст­ра­шив­ся, не ба­чив ні­яко­го ви­хо­ду, звертівся аби десь утек­ти. І пе­ред ним як би якісь во­ро­та ство­ри­ли­ся, йо­му ста­ло лег­ше, і він бор­зе­нь­ко по­дав­ся до них.

II