Дорога

Стефанык Василь Семенович

Він при­пав до небіжки і цілу­вав її в ли­це.

–  Люди, лю­ди, я до неї ніко­ли сло­ва не за­го­во­рив, я за ро­бо­тов на ню за­був та й за бесіду. Прос­ти мені, Ка­те­рин­ко, при­яте­лю мій доб­рий!

Плач жінок вибіг із хат­чи­ни да­ле­ко на се­ло.

–  Вона, лю­ди, як пішла за ме­не, то так як під во­ду пірну­ла, ніхто її вже не видів ме­жи людьми. Аж те­пер вірну­ла ме­жи ва­ми - на лаві. Я до неї ніко­ли мар­но­го сло­ва не за­го­во­рив, маціцько­го!..

І ще ми­ну­ло кілька літ. Од­но­го ве­чо­ра прий­шла зі служ­би Нас­тя. Федір гля­нув на неї і зблід.

–  Насте, не­бо­го, а ти ж са­ма, а чо­ловік твій де?

Настя за­ри­да­ла,

за­го­ло­си­ла, а він сло­ва більше до неї не ска­зав. Аж як її відпро­ва­див до міста на служ­бу і роз­хо­див­ся з нею, та тоді за­го­во­рив.

–  Дай тобі, бо­же, ди­тин­ко, як­най­ліпше, але ди­ви­си, аби-с ди­ти­ни не стра­ти­ла, бо сти­ду вже не пок­риєш, а гріха нес­па­се­но­го до­ку­пиш­си. Та пе­ре­ка­зуй, як тобі тут бу­де…

А ро­ки йшли, не сто­яли. Федір не ви­пус­кав із рук ціпа цілу зи­му, чепіг не ви­ки­дав цілу вес­ну, а ко­си ціле літо. Ко­сті боліли, кінці їх сти­ра­ли­ся і пек­ли. Але неділя ста­ва­ла на по­ра­ту­нок, бо в неділю він ішов під виш­ню, ля­гав на зе­ле­ну тра­ву, а во­на ви­си­са­ла в зем­лю той біль. Та прий­шов та­кий час, що неділя не год­на бу­ла нап­ра­ви­ти то­го, що будні дні поп­су­ва­ли, а тра­ва не мог­ла вис­са­ти то­го бо­лю, що запікся в ста­рих кос­тях. А ще все­лив­ся ка­шель, що не по­ки­дав йо­го ні ко­ло ко­си, ні ко­ло плу­га, ні ко­ло ціпа…

Розвидалося, вікон­це побіліло, а Федір вер­нув­ся з да­ле­кої вандрівки сво­го ми­ну­ло­го жит­тя. Вмив­ся, по­мо­лив­ся і зби­рав­ся йти до дво­ра.

–  Наймуси у па­на від вес­ни, оз­му на чо­бо­ти і тро­хи ор­нарії, та й якось я пе­ре­зи­мую, за­ки піду до служ­би.

III

По селі білі, ву­зенькі стеж­ки всі ха­ти до­ку­пи пов'яза­ли, ли­ше Фе­до­ро­ва ха­та сто­яла по­за сітею сте­жок, як пуст­ка. Федір зи­му­вав, як ведмідь. Ра­но вста­вав на го­ди­ну, аби за­то­пи­ти і зва­ри­ти собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч пе­ре­ле­жу­вав на печі. Чим дальше за­во­ди­ло­ся в зи­му, тим він схо­див на ди­ти­ня­чий ро­зум.

–  Тепер, Фе­до­ре-не­бо­же, встань та укрій собі гріноч­ку хліба, але то­неньку, панцьку, бо-с, вид­жу, зго­лоднів.

Він сміявся, зла­зив з печі і кра­яв хліба та ди­вив­ся до вікна, чи во­на то­ненька, панцька.

А тем­них, зи­мо­вих но­чей він го­лос­но, на всю ха­ту, го­во­рив страшні речі.

–  Село вімер­ло що до ла­би, а я собі гад­ки не га­даю, у тот бік не див­лю­си!

Але власні сло­ва пе­рей­ма­ли йо­го пе­ре­ля­ком, він пітнів зі стра­ху і ска­кав з печі до вікон­ця, аби пе­ре­ко­на­ти­ся, чи в коршмі є світло. Ус­по­коївши­ся, він вер­тав на піч.

А як про­буд­жу­вав­ся вночі зі сну, то не міг спам'ята­ти­ся, за­був за се­бе і аж як грим­нув ку­ла­ка­ми до сво­ло­ка, то при­хо­див до пам'яті.

Тої зи­ми йо­го ха­ти­на за­по­ло­ни­ла­ся опи­ря­ми, при­ви­да­ми і ма­ра­ми. Во­ни гу­ля­ли по хаті, як зби­точні діти. Виліта­ли до сіней і вис­туд­жу­ва­ли ха­ту, вибіга­ли крізь піч на стрих і товк­ли­ся, аж сте­ля лу­па­ла­ся, дзво­ни­ли у вікна, аби йо­го за­ма­ни­ти надвір. Він не да­вав­ся, на­ма­гав­ся не бо­яти­ся, тоді во­ни вибіга­ли на піч і щи­па­ли йо­го, ду­ши­ли і в рот онучі за­пи­ха­ли. Од­ної ночі злетіли­ся до ха­ти всі чор­ти. Гуляли, аж ха­та дро­жа­ла, а вітер та­кий здой­ми­ли, що він за­мер­зав на печі. Потім по­засіда­ли по­за стіл і по­ви­ва­лю­ва­ли з уто­ми язи­ки, такі самі, як той ма­ленький язи­чок, що він йо­го пок­лав під Ку­роч­ко­ву сто­до­лу. Він ле­жав, як мерт­вий, аж як ку­ри запіяли, то він лед­ве підняв­ся і за­чав мо­лит­ви го­во­ри­ти. Але і при мо­литві во­ни йо­му не да­ва­ли спо­кою. Він не міг на­га­да­ти

та­ких мо­ли­тов, що їх най­ліпше знав,- він за­бу­вав навіть хрес­ти­ти­ся. Ті ма­ри так йо­го змор­ду­ва­ли, що як прий­шла вес­на, то він лед­ве ди­хав і побілів як папір.

–  Треба бра­ти гро­ший відки го­ло­ва, та посвіти­ти ха­ту, бо тут не­чис­те злізло­си з ціло­го се­ла на­ку­пу. Віпи­ли з ме­не кров, що вітер ні з ніг ізго­нить!

Як вес­ня­не сон­це заб­лис­ло, то він сма­ру­вав чо­бо­ти, ла­тав со­роч­ки, і плів во­ло­ки до пос­толів, і тішив­ся, що раз уже піде до служ­би.

–  Уберуси, вбу­юси фай­но та й до дво­ра! Про­ши вельмож­но­го па­на, мел­ду­юси до панцької служ­би.

–  Добре, Фе­до­ре,- десь відповідав йо­му пан,- ти, вид­жу, слу­ш­ний чо­ловік, ко­ли ти под­луг припісу мельдуєшси.

І Федір, ла­та­ючи со­роч­ку, со­лод­ко усміхав­ся.

IV

Федір сто­яв се­ред пансько­го гум­на і сум­но ди­вив­ся за ря­­дом плугів, що ви­со­ту­вав­ся з бра­ми, як лан­цюг, у котрім залізо спо­юва­ло м'ясо людське з м'ясом волів.

–  Уже моє оранє скінчи­ло­си! Ста­ре вог­ни­во, та й віки­ну­ли, бо лан­цюг се­ред до­ро­ги ур­вав би си!

Похитав го­ло­вою та й пішов до сто­до­ли бра­ти сви­ням зер­на. Че­рез цілий день на гумні бу­ло ти­хо. Ли­ше від най­мицьких ха­ток до­хо­ди­ли кри­ки бабів і плач дітей.

Якби хто з се­ла по­ви­би­рав що­най­гірші хат­ки, а до них заг­нав що­най­об­дертіших му­жиків і най­жовтіших жінок і до­дав ще го­лої дро­би­ни - дітей - і все те пос­та­вив близько се­бе на­ку­пу, то мав би прав­ди­вий об­раз тих ха­ток із їх меш­кан­ця­ми.

Федір з гум­на ди­вив­ся на ті хат­ки і щось за­пе­ре­чив го­ло­вою:

–  А де ж я би там ішов у та­ке пек­ло! Я собі бу­ду спа­ти у ста­йні, те­пер зи­ми не­ма. Не піду я там у то­ту про­пасть.

Вечором пішов до стайні. Ко­ло ясел сто­яли во­ли дво­ма дов­ги­ми ла­ва­ми і ліни­во жу­ва­ли сіно. Ко­ло кож­них чо­тирьох сидів по­го­нич і до­зи­рав, аби під се­бе не ви­ки­да­ли. Між ти­ми ла­ва­ми сиділи на землі плу­га­тарі і сівачі. Ла­та­ли собі пос­то­ли, стя­га­ли мо­туз­ка­ми сер­да­чи­ни і нап­рав­ля­ли істи­ки. Кож­ний ко­ло чо­гось ни­пав. Ко­ло них присів Федір. Во­ли один по од­но­му па­да­ли на со­ло­му, за ни­ми пе­ре­вер­та­­ли­ся в яс­ла по­го­ничі, а за по­го­ни­ча­ми йшли плу­га­тарі. В стайні за­па­ну­вав тяж­кий відпо­чи­нок, що по утомі зо­ра­них ланів па­де на стай­ню, як тяж­кий камінь. Федір та­кож за­су­нув­ся пе­ред во­ли.

–  Свинарю, мой, а марш з-пе­ред волів ме­жи свині! Ще то­бі луж­ко сте­ли­ти! Твоя Марійка доб­ре нас ріхтує. Тікаєси, як су­ка, з фірма­ном, та віда­вує йо­му що­най­ліпше, та ще й ти приліз на на­шу го­ло­ву? Марш з-пе­ред волів!

Федір виліз із ясел і ляг під бра­мою на в'язку со­ло­ми. За­бу­та крив­да в тій хви­лині про­бу­ди­ла­ся.

–  Гріх меш ма­ти за ме­не, Андрію, гріх…

Стайня стог­на­ла, позіва­ла, зі сну го­во­ри­ла. Так тяж­ко ди­ха­ла, як би десь гли­бо­ко в землі ду­ши­ли­ся ти­сячі лю­дей.

–  Молиси за ме­не, най ме­не бог хо­ро­нить, най ме­не нап­ра­вить на ліпший ро­зум, бо те спе­чу у вогні, як па­цю­ка, бо меш три дні попіл за своїм бо­гацт­вом згор­та­ти…

Над ра­нок і він ско­тив­ся у чор­ну про­пасть стаєнно­го сну.

V

Федір потім ніко­ли не хо­див до стайні і не го­во­рив з най­ми­­та­ми. Спав у сто­долі і не по­ка­зу­вав­ся на очі. По ве­ли­ко­дні Марія відда­ла­ся за фірма­на і пе­ре­хо­ди­ла з ним на слу­ж­бу до дру­го­го па­на. Федір вий­шов з ни­ми за бра­му і поп­ро­­щав­ся.