Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Вони попередили мене, щоб я не втручався.
З недоброю посмішкою Річард перевірив, чи легко виймається меч з піхов.
— Де вони?
— У будинку духів.
Келен поправила волосся.
— Вони назвали себе?
Сріблясте волосся Птахолова блиснуло в променях призахідного сонця.
— Так. Вони назвали себе «сестри Світла».
Келен похолола. Вона хотіла перевести ці слова, але не змогла відкрити рота.
9
Річард
— Ну? Що він сказав? Хто вони такі?
— Сестри Світла, — неслухняними губами промовила Келен.
— І що це значить?
— Не знаю. Ніхто не знає. Річард, прошу тебе, давай поїдемо геть. — Вона благально схопила його за рукав. — Будь ласка. Прямо зараз. Давай просто втечемо.
Річард глянув на збройних мисливців, що стояли за спиною Птахолова.
— Подякуй старійшинам і скажи, що ми самі про все подбаємо.
Птахолов кивнув і пішов зі своїми людьмигеть. Сказавши Савідліну, що вони підуть одні, Річард взяв Келен за руку і вивів на вулицю. Він взяв її за плечі і м'яко штовхнув до стіни.
— Ну що ж, може, ти і не знаєш про них все, але дещо знаєш напевно. Не потрібно великого розуму, щоб зрозуміти, що ти злякалася. Чого?
— Вони якось пов'язані з чарівниками. Вірніше, з тими, хто володіє даром.
— Точніше.
Келен, в свою чергу, поклала руки йому на плечі.
— У свій час мене супроводжував у подорожах чарівник Джіллер. Якось раз ми розговорилися. Про життя, про людські устремління і тому подібні речі. Джіллер був чарівником за покликанням. У нього не було дару, але було всепоглинаюче бажання бути чарівником. Власне, це і є покликання.
Він був учнем Зедда, але оскільки, залишаючи Серединні Землі, Зедд накинув на всіх чарівну мережу, Джіллер не пам'ятав про нього. Та й ніхто не пам'ятав. Ніхто не пам'ятав навіть його імені. Так от, я запитала Джіллера, хотів би він мати щось більше, ніж покликання. Хотів би він мати дар? Він замріяно посміхнувся, але незабаром його усмішка згасла. Він зблід як крейда і сказав: «Ні, я не хотів би мати дар» Я була вражена виразом жаху на його обличчі. Чарівника нелегко налякати яимось там питанням. Я запитала його, чому, і він відповів, що, якби у нього був дар, йому б довелося постати перед сестрами Світла. Я запитала, хто вони такі, і почула у відповідь, що краще про них не згадувати. Він буквально благав мене не розпитувати його про це. Я до сих пір пам'ятаю, як мене вразив вираз його обличчя.
— А ти не знаєш, звідки вони родом?
— Я обійшла всі Серединні Землі, але ніколи не зустрічала того, хто їх бачив.
Річард відпустив її і задумався, вперши руку в бік і покусуючи губи.
— Дар, — буркнув він нарешті. — Все знову повертається до дару. А я-то думав, що ми покінчили з цією нісенітницею. Немає в мене ніякого дару!
Келен в розпачі сплела пальці:
— Річард, давай зараз же поїдемо! Якщо навіть чарівники бояться сестер Світла… Будь ласка, давай поїдемо прямо зараз!
— А якщо вони поженуться за нами? Якщо
— Річард, я ж нічого про них не знаю. Але їх злякався чарівник… Може, ми вже зараз беззахисні?
— Я Шукач Істини. Я не беззахисний. Але я боюся спізнитися. Краще зустрітися з ними зараз, коли я можу диктувати їм свої умови. А крім того, мені вже набридло чути про мій дар. У мене його немає, і пора покласти край цій балаканині.
— Будь по-твоєму, — зітхнула вона. — Справді. Шукач Істини і Мати-сповідниця зуміють за себе постояти.
Він кинув на неї підозрілий погляд.
— Ти туди не підеш.
— А у тебе є мотузка?
— Мотузка? Навіщо?
— Щоб зв'язати мене. Навряд чи в тебе знайдеться інший спосіб помішати мені піти з тобою.
— Келен, я не дозволю…
— А я не дозволю тобі дивитися на іншу жінку за моєї відсутності. Якщо вона раптом тобі сподобається, я повинна бути поруч, щоб дати тобі стусана.
Річард сердито подивився на Келен, але потім нахилився і поцілував її.
— Добре. Тільки давай на цей раз спробуємо обійтися без «пригод».
Келен посміхнулася:
— Ми тільки скажемо їм, що в тебе немає дару, і все. А потім я збираюся поцілувати тебе по-справжньому.
Коли вони підійшли до будинку духів, вже стемніло. Неподалік паслися троє міцних коней під незвичайними для тутешніх місць сідлами з високими луками.
Біля самих дверей Річард і Келен призупинилися, щоб посміхнутися один одному і потиснути руки. Річард поклав руку на меч і рішуче штовхнув двері. Обличчя Келен перетворилося на холодну безпристрасну маску сповідниці.
По обидві сторони майже згаслого вогнища горіли два факели. Ковдри лежали там, де Келен їх залишила. Пахло смолою і запашними паличками, які горіли в будинку духів завжди. Черепи предків тьмяно поблискували в нерівному світлі смолоскипів. Посеред кімнати стояли три жінки у довгих, майже до самої землі, вовняних плащах з піднятими капюшонами. Під плащем у кожної була довга роздвоєна спідниця для верхової їзди і проста біла блуза.
Жінки відкинули капюшони. Та, що стояла в центрі, зростом майже не поступалася Келен. У неї були суворі риси обличчя і густе, злегка кучеряве каштанове волосся. Інша, юна і чорнява, стояла зліва. У третьої були розкішні темні кучері, в яких, втім, уже проглядала сивина.
Всі троє, схрестивши руки на грудях, зарозуміло дивилися на увійшлих.
Келен відразу кинулося в очі, з якою невимушеністю і гідністю вони тримаються. Цим вони нагадали їй її домоправительку в Ейдіндрілі.
Руки їх були порожні, але Келен нітрохи не здивувалася б, побачивши у Сестер Світла хлисти. З першого погляду було ясно, що вони готові негайно припинити найменший прояв зневажливого до себе ставлення.
— Ви батьки Річарда? — Запитала та, що в центрі. Голос її, проти очікування, виявився досить м'яким, але при цьому в ньому виразно відчувалася звичка наказувати.