Дунайські ночі
Шрифт:
І все-таки Матвій-молодший, як мені здається, не безнадійний. Вундеркінда з нього не вийшло, не вийде, але місце першої скрипки у будь-якому оркестрі забезпечене. І це він, на щастя, вже розуміє. Після того, як стане відомий родовід батька, почнеться його змужніння. Він уже розбирається, що саме дає силу людям нашої країни, але ще не має волі боротися і виховувати в собі цю силу, людську гідність…
Матвій проводжав мене до готелю, потім далі — до ресторану. Я запросив його повечеряти. Він погодився.
Нічні офіціанти, як і вдень, фамільярно привіталися з молодшим Качалаєм.
— Ви тут як
— На жаль.
— Чому, на жаль?
— Бачите… Набридло мені це місце, дивитися нудно. Гірко буває тут, соромно викидати гроші, яких не заробив… ліві гонорари виноградного знахаря. Пробачте, що я кажу так про батька. Але я не можу більше мовчати. Годі! Прошу вас, не розхвалюйте його у своїй газеті. Не заслужив.
— І великі вони, ці гонорари?
— Чималі. На них і беккерівський рояль куплено, і «Москвича», і мамині хутра.
— А де ж він їх одержує?
— Де ж іще! В багатих колгоспах. У Молдавії, на Дунаї. Як не заплатити відомому знахарю! Халтурник він першої гільдії. Рвач. Окозамилювач.
Чи не занадто одверто заговорив Мотя-молодший? Що це? Нещадна розправа з батьком чи хід конем, якийсь продуманий маневр?
Ми пили холодну горілку, закушували свіжою рибою в маринаді, палили контрабандні сигарети «Честерфілд», куплені, як пояснив Матвій, на Дерибасівській у іноземних моряків, говорили про шанси одеської футбольної команди «Чорноморець» перейти в групу «А».
Коли ресторан зачинили, ми піднялися до мене, і там, на балконі, Матвій докурив останню сигарету і долаяв батька.
Весь час молодик покаянно всміхався, хотів щось сказати, щось відкрити, в чомусь повинитися. Хотів і не міг.
Я терпляче слухав його, пам'ятаючи добру пораду Сірого: «Не зневажай слова навіть нікчемної людини».
Попрощалися ми пізно вночі. Я стояв і слухав, як Мотя повільно віддалявся по тихому, безлюдному Приморському бульварі. Туп, туп, туп!.. Темна згорблена постать, пригнічена якимись думками.
Кроки віддалялися. На Приморському стало тихо, свіжо, починало світати. З моря повіяв вітерець, трохи солонуватий, гіркий. Годинник, встановлений на башті міської Ради, сповістив, що вже минуло дві години нового дня, скоро розвидниться. І поки молоточок вибивав чиє, куранти мелодійно, надзвичайно виразно, просто-таки людським голосом вимовляли:
Твій образ в уяві завжди постає, О місто чарівне моє…Я стояв на балконі, слухав музику, яка тішить одеситів навіть тоді, коли вони міцно сплять, і думав про Матвія молодшого. У мене немає підстав, але я чомусь перекопаний, що він не причетний до справ батька, не піде його шляхом. Ну і що? Не велика заслуга. Чи вистачить у нього мужності зробити другий крок, щоб стяти людиною?
На башті замовкли куранти, та мелодія Дунаєвського ще довго звучала в моєму серці.
ВИДВОРЕНИЙ
Влітку 1950 року московські газети надрукували невеличку замітку, одну з тих, які іноді з'являються в нашій пресі як надзвичайно стримані бойові
«Радянськими компетентними органами встановлено, — писалося в повідомленні, — що військовий аташе посольства США в Москві Рандольф Картер, який прибув до СРСР два роки тому, систематично займався шпигунською діяльністю. Виїжджаючи в різні райони Радянського Союзу, Картер встановлював шпигунські зв'язки і нелегально поширював антирадянську літературу.
Радянські компетентні органи зафіксували кілька шпигунських зустрічей Картера, а під час однієї з них, в момент спроби одержати секретні документи, його піймали на гарячому».
Того ж дня, коли в газетах з'явилась ця замітка, Картер і чиновник посольства США, що супроводжував його, прибули на Ленінградський вокзал до поїзда «Червона стріла». Діяльність Картера була оголошена несумісною із статусом акредитованих дипломатичних працівників, і Міністерство закордонних справ СРСР запропонувало йому виїхати за межі Радянського Союзу.
Зайшовши в купе вагона № 5, Картер побачив Джона Шарпа, немолодого американця, працівника посольства. Джон Шарп належав до почту посла і займав високооплачувану почесну посаду.
Американці мовчки потиснули один одному руки. Але Картер відчув, що Шарп привітався холодно, майже зневажливо. Погана ознака. Значить, там, у резиденції «Бізона» і в Вашінгтоні, зовсім списали або майже списали Картера.
Північне Підмосков'я лишилося позаду. Експрес вирвався на Валдайську височину, до верхів'їв Волги, і помчав сосновим бором, завороженим нічною тишею, сяйвом пізнього щербатого місяця. У вагоні всі міцно спали. Спав і супроводжуючий. Тільки Картер не міг задрімати. Забився в куток дивана, палив, думаючи, що жде його в Штатах.
Усю ніч, до самого Ленінграда, не заплющив очей.
Просто з вокзалу Картер і його супровідник поїхали в торговий порт. Вартовий з рушницею, який стояв біля залізних воріт, зайшов у автобус і попросив пред'явити документи.
У Картера враз майнула думка: а що коли вартовий покладе його американський паспорт в кишеню і грізно накаже: «Ану, виходь! Виходь, виходь, кому сказано!»
Все обійшлося. Залізні ворота розчинились, і автобус в'їхав на територію порту. Пакгаузи. Залізничні колії. Маневрові паровози. Гори ящиків, труб, бухти кабелів, піраміди тюків бавовни. Крики чайок, запах моря і просмолених канатів… Нарешті і причал англо-російської лінії, білосніжний теплохід, готовий відпливти до далеких берегів Темзи.
Пройдено і митний — прикордонний контроль.
Матрос у темно-синій робі, в начищених черевиках, підтягнутий, акуратний, підхопив чемодани американців і побіг по трапу на корабель.
— Будь ласка, проходьте! — сказав хтось по-англійськи.
Картер піднімався на російський корабель повільно, поважно, як і належить заморському мандрівникові.
Ось і палуба, з жовтуватим блиском, немов полита прозорим травневим медом. Бронза, кришталь, начищена мідь. У дзеркалах відбиваються корабельні вогні. Килимові доріжки. Салони з червоного дерева. Високі, оббиті шкірою, привабливі табурети бару, автомати для коктейлів. На палубі смугасті шезлонги. Ходять вродливі дівчата в накрохмалених чепчиках і мереживних фартушках.