Дунайські ночі
Шрифт:
Покоївка першого класу, трошки косоока, схожа на Капоту Маслову, зустріла Картера та його супутника у вестибюлі і провела до каюти.
Віддано кіпці, присадкуватий буксир розвернув корабель і повів по морському каналу в затоку. Все далі і далі Ленінград, меркнуть і гаснуть вогні міста. Зникли в туманній імлі останні маяки, лишилися позаду велетенські шиї плавучих кранів, що стоять на Кронштадському рейді. Ось і простір Фінської затоки, великий мирський шлях, нейтральні води, та Картер все ще по-справжньому не радіє. Рано! Адже на кораблі є
І цієї ночі він знову не заплющив очей. Кожної хвилини чекав, що до каюти вдеруться російські матроси, схоплять його, вкинуть у темний трюм прикордонного катера, підвезуть на радянську землю, посадять у тюрму. Як відомо, страх має великі очі. Але вночі нічого не сталося.
Спав він удень, коли корабель ішов великим морським шляхом.
Наступної ночі Картер вийшов з каюти, піднявся на прохолодну, вкриту росою палубу і нетерпляче, як Колумб, що чекав появи землі, почав вдивлятися в горизонт.
У світлі наступаючого дня з'явилася темна смуга шведського берега. І тільки тепер Картер повірив у свою недоторканність.
Незабаром турбоелектрохід ввійшов у територіальні води Швеції, в знамениті шхери. Великі і малі острови безперервно тяглися зліва і справа. На фоні зелені вирізнялись яскраві плями вілл: жовті, коричневі, малинові, білі, ізумрудні, рожеві, голубі. В тихих бухточках, поміж величезним замшілим камінням, біля підніжжя скель, вздовж дерев'яних причалів погойдувалися на легких хвилях шхуни, моторні човни, катери, яхти.
— От і все, тепер усе!.. — промовив супровідник. — Радійте, полковнику! — Він вперше назвав його чин. — Тепер можна.
Картер хотів радіти, та не міг. Не встигнувши як слід переварити сучасне, він уже турбувався про найближче майбутнє. Дивлячись на шведський берег, він думав про те, як зустрінеться у Вашінгтоні з яким-небудь босом ЦРУ, як і про що говоритиме з ним. Розмова, звичайно, буде дуже гострою. Власне, це мабуть, буде не розмова, а допит. Доведеться відповідати за поразку.
— Не страшний нам сірий вовк! — шумно проявляв свою радість супровідник. Він уже встиг трохи хильнути і захмелів. — Чому мовчиш, полковнику? Радій, кричи ура!.. Вдома, вдома, вдома!..
Картер, широко розкривши рота, втягнув у себе чисте солонувате повітря шведських шхер і поблажливо всміхнувся.
— Я всюди почуваю себе вдома: і у Вашінгтоні, і в Москві.
Шарп з тупим здивуванням глянув на свого колегу, намагаючись збагнути, що той сказав. А коли до його свідомості дійшло значення сказаного, він зареготав.
— Сер, злазьте з п'єдесталу, ви займаєте чуже місце! Вже кому-кому, а мені достеменно відомо, де вам бути.
— Ви п'яні, Джо.
— Ну, добре, не комизись, я пожартував.
Підпливали до Стокгольма. За мисом Вольдемар починалася
На скелястій терасі сріблилися бензинові резервуари американських компаній.
На правому березі затоки привертав увагу пагорб, на якому розкинувся Скансен — зоологічний сад, парк відпочинку стокгольмців і старовинне село-музей.
Попереду, просто по ходу корабля, горбився Слюссен — спарені вигнуті мости, перекинуті через затоку. Зразу ж за ними височіли будинки центральної частини міста.
Осторонь, біля самої затоки, стояла квадратна, цегляна, видно, не дуже давно збудована, башта ратуші, увінчана синім з жовтим хрестом прапором.
Скрізь: над ратушею, над протокою, над Бекхольменом, над Скансеном, над містом, над причалом — кружляли чайки.
Картер дивився на все це і посміхався. Дивно! Надзвичайно! Неймовірно!
Торжество північної тиші, свято скандинавського світла, сяяння води, прогрітої Гольфштремом і просвіченої сонцем. Місто, повне достатку, що двісті років не знало війни, велетенське колесо Тіволі, розцвічене навіть удень різнобарвними вогнями, незчисленні паруси яхт, машини всіх автомобільних заводів світу, на кораблях прапори всіх націй, запаморочлива атмосфера світового роздоріжжя… І тут; майже поруч — усього кілька сот морських миль, три доби в час і — Москва, ганебний провал, видворення.
Неймовірно. Цього не було. Не могло бути. Сон, тільки сон.
Картер енергійно, немов остаточно прокидаючись, струснув головою, широко розкинув руки, вітаючи Стокгольм.
— О'кей! — промовив він голосно. — Все гаразд.
Турбоелектрохід, пінячи гвинтами глибокі води, повільно і незграбно, боком, підпливав до бетонного берега Стадсгардена, до причальної лінії.
— Дивіться, хто нас зустрічає! — вигукнув Шарп і невесело, зовсім тверезо розсміявся. — Яка висока честь!
В тіні пакгауза, зробленого з оцинкованого рифленого тліла, стояв посольський кадилак — сліпучо-оранжевий, зубастий і довгий, наче закривавлена акула. Біля нього тупцював найлютіший інспектор охоронного відділу ЦРУ, вірний страж секретів Даллеса — містер Ку.
Він підвів голову. Темне волосся блищало від брильянтину. Ку, посміхаючись, дивився, як пришвартовується корабель. Руки схрещені на грудях, ноги широко розставлені, очі прикриті темними окулярами, в роті сигарета.
— Жива реклама американського способу життя, — сказав супровідник, все ще невесело посміхаючись. — Бос першої величини! Копія знаменитого монумента у Вашінгтоні. Ну, Раф, кепські твої справи. Там, де виринає цей чин, жди сенсацій. А втім, тобі тепер плювати на нього. Звільнять, то звільнять. Спокійно питимеш каву. Доживеш до ста років і помреш своєю смертю.