Дві хвилини правди
Шрифт:
– Принаймні, я сказав тобі правду… Думай, що хочеш. А ти? Що можеш сказати ти? Якщо тобі немає чого сказати і все у тебе так вдало - чому ти тут, у дорозі? У зруйнованому садку. На цьому металевому матраці. З таким покидьком, як я. А якщо я зараз тебе зґвалтую і залишу тут в якості небіжчиці? Не боїшся?
– Ні. Такі емоції, як страх я вже пережила. Це сильна емоція, вдруге мені її не здолати, бо нецікаво… Але ти маєш рацію. У мене була маленька неприємність, яку треба було чимось заглушити. А найкращі ліки - робота.
– Маленька неприємність? Ти зламала обцас?
Єва відчула, що їй кортить сказати те, чого ніхто не знав: ось просто тут, у темряві неіснуючого дитячого світу. Просто вимовити кілька речень - виголосити їх у простір, розвіяти їх у ньому назавжди.
– Я… - хрипло сказала вона.
– Я відмовила тому, хто мене любив через те, що… не можу мати дітей. Він про це не знав. І не дізнається. Думатиме, що я звичайне стерво: обіцяла і покинула. Так простіше. Але… навіщо я тобі це кажу?…
– Ти це кажеш для себе. Часом сказати вголос те, що думаєш, дуже складно. Якщо немає певних обставин. А їх у більшості майже ніколи немає. Та й не вистачає часу.
– Можливо… В цьому садку я відчуваю себе затопленим човном… Але я можу сказати тобі ще дещо… - вона замислилась над тим, чи варто позбавляти його ілюзії.
– Того «бога» - ікону Пресвятої Діви - тобі підсунув під ніс один випадковий перехожий. І цим перехожим був Дан. Він розповів мені про цей випадок сьогодні вранці.
Вона подумала, що зараз він обуриться. Але коли він заговорив, у його голосі вчувалася посмішка:
– Це лише підтверджує, що світ малий і що випадковостей в ньому не існує.
– Що ти маєш на увазі?
Він розсміявся і, не пояснюючи попереднього, вимовив наступне:
– Лишається з’ясувати, навіщо з нами четверта супутниця…
– О, тут все зрозуміло!
– теж розсміялася Єва.
– І набагато простіше: Богданчик не пропускає жодної спідниці! А в Мії вона така… виклична.
– Тоді дійсно, все просто… - ніби згодився він.
– Давай вже спати…
Сині тіні наповзали на них, мов щупальця велетенського кальмара і Єва відчула, як з кінчиків пальців ніг у ній починає зростати… «шампанський чоловічок». Так вона з юності називала відчуття, котре надходить під час кошмарного сну: все тіло перетворюється на колючі гострі бульбашки, ніби наливається шампанським, терпнучи від жаху. Від цього відчуття вона зазвичай прокидалася і лежала, дослухаючись, як відходить кошмарний сон, а «шампанський чоловічок» поволі випаровується з кожної тремтячої клітинки. Але ж нині вона не спала, а «шампанський чоловічок» підповз під саме горло! Мабуть, це від того, що вона виголосила те, про що ніколи й нікому не могла сказати. Якби Іван не спав, було б добре поговорити ще -
– Знаєш… гадаю, ти покинула його не через те, що не можеш народити…
Вона промовчала, лежала скута млосним тремтінням.
– Якби ти його любила, тобі не треба було б шукати вагомих причин, щоб піти…
Тремтіння дійшло тої межі, за котрою вона вже ледь могла стримувати цокотіння зубами.
– Я можу тебе про дещо попросити?
– здушеним голосом
– Звісно.
– Обніми мене. Мені холодно…
Він не здивувався. Встав зі свого ліжка - воно незадоволено зіграло коротку іржаву мелодію. Єва як могла відсунулась убік і він примостився поруч на закороткому і вузькому просторі.
– Так. Це правда.
– Сказала вона.
– Але я скажу тобі й іншу. Важливішу: я не вірю в любов. Її не існує.
Він ворухнувся, хотів щось сказати, та вона випередила:
– Найгірше, що ти можеш сказати - це банальщину про те, що я її ще не зустріла. Не кажи того, чого не знаєш!
Проте він змовчав. Просто відчував її тепло й тремтіння.
– Любові немає, - продовжувала вона.
– Єдина можлива любов - це любов до дитини! Вона - єдина і свідома! Я кажу тобі це, щоб бути чесною зараз…
Вона помовчала і додала іншим тоном:
– Обніми мене… Тільки пам’ятай те, що я тобі сказала.
Він обережно торкнувся пальцями її обличчя.
Вона посміхнулася в темряві:
– Я не плачу. Не перевіряй.
– Куди, до дідька, всі поділися?
– вдесяте бурмотів собі під ніс Дан, куняючи за столом під ледь жевріючими ліхтарями.
Він сидів у поріділому колі бійців, що залишилися допивати горілку і так само куняли носами над поруйнованою красою весільних страв.
Втомлені і від того схожі на тіні жінки нечутно снували між столами, збираючи посуд, позіхаючи й хрестячи роти швидкими жестами. Одна з них легенько й шанобливо поклала руку на його плече:
– Йдіть - я постелила на горищі. Ваша жінка вже там… Вона у вас така гарна, мов ікона…
– Дякую… А чому ви не лягаєте?
– Нам треба ще помити посуд на завтра. Ранком сюди знову зберуться… А ви йдіть, поспіть. Я покажу куди.