Дві хвилини правди

Роздобудько Ирэн Виталиевна

– Панове, сподіваюся, ви вже приїхали. Наскільки я знаю, інших сіл не передбачається. А ми їдемо не розважатися, у нас робота. І ми вже, здається, добряче запізнюємось.

Всі троє розгублено поглянули на неї. Вона вдала, що не помічає.

Особливо намагалася не дивитися в Іванове обличчя.

– Дане, сідай на переднє!
– скомандувала Єва.
– І будь ласка, не сперечайся. Ми залишаємо своїх «любих друзів» тут. Кращого місця вони не знайдуть.

І вона сіла за кермо, грюкнувши

дверцятами.

Дан знизав плечима й ніяково подав руку Іванові:

– Вона має рацію, - кивнув на авто.
– Далі їхати нікуди… Можливо, на зворотньому шляху, якщо ви вирішите повернутися…

Що він ще міг сказати? Глипнув на Мію. Згадав, як вона спала біля нього, відвернувшись і скрутившись бубликом, мов кішка. Її підібрали, мов кішку, і, мов кішку, випустили в іншому місці. Чи знайде вона дорогу назад, чи шукатиме нову?

Дан махнув рукою і сів в авто.

Єва різко рушила. Так різко, ніби вони щойно пограбували сільрадівський сейф.

Дорога…

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. АУГУСТИНА

…Аугустина була археоптериксом.

Вона зрозуміла це тоді, коли, почухавши шию в тому місці, де розташоване горло, роздерла його до крові. В горлі було забагато голосу, він лоскотав її зсередини, хотів вирватись, скластися у слова… Тому вона його роздерла.

Але голос не вийшов, він згорнувся і впав у легені.

Адже голос і повітря, яке могло надати голосові політ, ще не могли стати оновленими: Аугустині виповнилося лише два роки. І вона ще не пов’язувала голос зі словами.

Багато років по тому, по якихось ізотеричних картах, зробивши безліч математичних дій (треба було складати, ділити, віднімати цифри року і часу народження), вона дізналася, що в найпершому житті була археоптериксом. Тоді відшукала його зображення у підручнику з історії та зрозуміла, чому роздерла горло до крові: у дивного птахозвіра були гострі пазурі…

Народилася Аугустина за два місяці до належного терміну. Але не тому, що мала негаразди зі здоров’ям, - Аугустина почула, що її кличуть! А тому вона так несамовито заборсалася, що мати не змогла втримати її в собі. Аугустина вилетіла на світ, як корок з підігрітої пляшки шампанського, і впала на кахельні плити, пролетівши повз злякані руки молодої медсестри. Можливо, вона зробила це навмисно - аби вилетіти у прочинену хвіртку і більше ніколи не повертатися. Так чи інакше, а світ зустрів її ударом…

Відтоді з нею траплялися суцільні проблеми. Вона не ходила, а літала (розбиваючи коліна й обдираючи лікті); не спала, а марила (прокидаючись від жахіть); не говорила, а промовляла (замість одного слова з неї виходила ціла історія); не билася, а вбивала (у дворі до неї боялися підходити навіть дорослі); не сумувала, а помирала (лягала в ліжко й схрещувала руки на грудях). Все в ній було із додатком «занадто»:

ЇЇ ДИВАЦТВА

…Аугустина

вважала, що людина змінюється щоденно, з кожною, бодай однією, але новою думкою. Життя, насичене такими різними і новими думками, вона уявляла, як кардіограму - адже думки і зміни, котрі вони у собі несуть, є досить різні, високі і низькі, і вони то кидають, то здіймають людину, тим самим рухаючи її вперед. Коли ж вона навчилася вловлювати кардіограми оточуючих, то з розпачем чула тільки одноманітне інфернальне «пі-і-і-і-і…». Лінію смерті.

Вона лякалась, зачувши те «пі-і-і-і…» від величезної маси людей. Люди не думали! Якось в транспорті вона почула розмову двох охайних жінок середнього віку, котрі тридцять хвилин обговорювали шпалери: як вибирати, який колір, яка якість… Тоді Аугустина купила навушники і скрізь у них ходила, аби уникнути бездумного звуку…

ЇЇ МАРЕННЯ

…Якось прокинувшись опівночі, Аугустина почула дивний спів - довгий, як нитка меду, що ніяк не стече з ложки. В той час стояла зима і вона спала, із головою накрившись ковдрою. У напівсонному стані підійшла до вікна і замість снігу побачила білу скелю, так щільно обліплену теракотовими дахами, ніби то були ластівчини гнізда. Спів долинав звідти, з різьбленої чотирикутної вежі. Це була пісня муедзина…

Аугустина ніколи не була (і не буде!) на Сході. А тому, притулившись до скла, несамовито дослухалася та придивлялася до перенесенного сюди за тисячі кілометрів міражу. Тепле вологе повітря огортало місто ластів’ячих гнізд і його лінива довга хвиля час від часу накочувала на нього запах моря.

Потім це траплялося часто, без будь-якої системності, без жодної залежності від пережитого за день, будь-де, в будь-якому місці, будь-якої хвилини.

…Вона бачила жінку з гладко зачісаним назад блискучим волоссям, у білій сукні, з низкою яскравих зірок на шиї. Плечі її огортало хутро.

Вона стояла на балконі поруч із чоловіками в чорних смокінгах і військовій формі. Жінка на хвилину відвернула від сотень камер усміхнене обличчя й поглянула вглиб кімнати, в темряву, де стояла невидима Аугустина. Аугустина побачила її очі, - мов чаша, переповнена останньою краплею нестерпного болю. А цей рух головою до Аугустини, в темряву розкішної зали, дав їй змогу скинути цю краплю з вій, аби знову повернутися до сонячного дня, до натовпу, котрий скандує внизу незрозуміле для Аугустини слово «е-ві-та…»

…Вона бачила тендітну жінку в чорній сукні - та повзла по килиму в номері готелю, із розмазаним червоним ротом, з якого якусь годину тому вилітав неземний голос «Bravo pour le clown!!», а зараз хрипло викрикував «I am a dog!». Жінка перевертала вазу з фруктами та реготала, і так само на мить обертала голову туди, звідки на неї дивилась Аугустина…

…Вона бачила холодну залу в пурпурово-золотих відблисках і десятка три чоловіків на лавах. Посеред неї бачила жінку стрижену під хлопчика, із обкусаними нігтями, під якими запеклася кров. Чоловіки ставили їй складні софістичні запитання, а та дивилася поверх їхніх голів - туди, де сиділа Аугустина, і відповідала так просто, як тільки може відповідати людина, що чує Голоси…