Дві хвилини правди
Шрифт:
– Давай заночуємо в машині, - запропонував Іван.
– О, ні. Це не для мене. Давай постукаємо в якусь хату.
– А як же вони?
– Іван кивнув у бік лану, на якому вони лишили Дана.
– Вранці розберемося. Я втомилась. Якщо не висплюся - завтра за кермо не сяду.
– Враховуючи розмах свята, - сказав він, - нас звідси не випустять щонайменше дні зо три. Я знаю це непевне…
–
– Обирай, куди будемо стукати.
Вона огледіла темні будинки і обрала найдальший від острівця музики та ліхтарів:
– Туди!
– Як скажеш…
Вони йшли по траві і її ноги були вже мокрі від нічної чи, точніше, вже вранішньої роси.
– Дивно… - сказала Єва.
– Я вже мусила б бути на місці. Я ніколи нікуди не запізнювалась. А тепер мене все це зовсім не обходить… Буде як буде.
– Буде як буде… - луною відгукнувся Іван.
Велика хата, що біліла серед дерев у сутінках, виявилася дитячим садком. Над входом висіла довга табличка з написом «Дитячий комбінат “Сонечко”».
– Підемо далі?
– запитав Іван.
– Я нікуди вже не дійду, - сказала Єва й увійшла на майданчик з поламаними кониками і гойдалкою, що висіла на ланцюгу, мов знаряддя для катувань. Все поросло високою травою, котра подекуди сягала розбитих шибок.
Іван обережно просунув руку крізь шибку і відчинив вікно. З нього посипалися залишки скла. Він розчистив підвіконня, витер його рукавом куртки, перестрибнув досередини і подав Єві руку:
– Прошу!
Єва сіла на підвіконня і перекинула ноги, легко зістрибнувши вниз. Під її підборами захрумтіло скло. Вона роззирнулася.
Місячне світло довгими штрихами окреслювало залізні бильця десятка ліжок, що стояли в ряд. На деяких з них навіть були ковдри і простирадла.
– Так, певно, виглядає загублений світ… - сказала Єва.
– …або спогади про дитинство… - додав Іван.
Єва помацала ковдру, впевнилася у міцності пружин і вляглася на коротке і вузьке дитяче ліжко. Іван примостився поруч - на незастелене, і пружини одразу відгукнулися іржавим скрипом.
– Давно я не спала в дитячому ліжку… - солодко потягнулась Єва.
– А ми в садку щодня ставили розкладачки, а потім збирали їх.
– Ми теж ставили розкладачки…
– А може, то був один і той самий садок?
– посміхнулась вона в темряві.
– Може…
Сині тіні
в кутку, під самою стелею світилося гранчасте коло товстого, сплетеного «на віки» павутиння.
– Ти нікому не потелефонувала, - раптом озвався Іван.
– Хіба за тебе ніхто не хвилюється?
– Ні, - відповіла вона і згодом додала: - І мені, дякувати Богу, немає за кого…
– Хіба це добре?
– Це страшно. Проте зручно.
– Що саме?
– Зручно, коли ти нікому нічого не винен. Хіба в тебе не так?
Він промовчав. І їй здалося, що він заснув. Однак він заговорив:
– Так не мусить бути…
– А як мусить? І хто взагалі знає, як має бути? Хіба що той, хто влаштував світ. Але мені здається, що і він нині розгубився… Може, ти знаєш? А якщо знаєш, то чому ти фарбуєш паркани? Гадаєш, що таким чином ти сховався?
– Тобто?
– незадоволено буркнув він.
– Все просто… - вона замислилась лише на мить.
– Я була редактором сюжету про тебе кілька років тому. Я тебе згадала. Хоча спочатку мені здалося, що ти схожий на зовсім… зовсім іншу людину. Знайоме обличчя… А тепер згадала! У мене добра зорова пам’ять… Тоді ти отримав якусь премію і стояв у смокінгу… Скажеш, я помиляюся?
– Ні. Не помиляєшся. Хоча це було давно. У минулому житті. А зараз я задоволений тим, що є.
– І воно тобі подобається?
– Так.
– Це правда?
– Правда.
– Я тобі не вірю…
Рипнули пружини, посипалась іржа. Хвиля роздратування піднялася знизу, мов пил з давно не топтаного ніким паркету.
– Ти просто втік, - продовжувала вона.
– Або… вичерпався… І втік.
Не зміг боротися.
– Можливо… Нехай буде так… - сказав він.
– Але трапилось щось важливіше ніж той… смокінг… Ніж гроші і міфічне визнання…
– Цікаво, що ж це може бути?
– уїдливо поцікавилася вона.
Він надовго замовк.
– Ну?
– Просто одного разу я прокинувся і… побачив Бога… Прямо перед очима і…
Вона засміялась, згадавши розповідь Дана. Чомусь їй закортіло зробити йому боляче, але вона не встигла сказати те, що крутилося в неї на язиці, бо хвиля роздратування вже накрила і його. Іван знову рипнув пружинами, повернувся, намагаючись розгледіти її обличчя: