Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
– Що з вами трапилося?
– Я знаю… -Жінка погрозила мені пальцем.
– Ти теж живеш у галереї… Я зрозуміла.
Мене не обдуриш!
– У галереї? Де це?-розгублено запитала я.
– Тихо… Це там, - вона показала пальцем кудись униз.
– Там тихо… Вони працюють
дуже тихо… До них не доберешся, але в мене є ключ…
Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із
фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко,
– Прощавайте, - сказала я.
– Вибачте, що потурбувала…
– Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ - ось він! Візьми, якщо не віриш…
– Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами.
–
Гарний у мене талісман?
– запитала, посміхаючись.
– Піди в галерею. Там тихо… Там-
ВОНИ. Сховай - а то заберуть!
Я машинально взяла ключі: - І де ж ця галерея?
Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали
увійшла медсестра.
Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді
сестри: - - Не забудь полити квіти!
Їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження.
Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що
перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало
тільки одне слово - галерея. Потрібно з’їздити, подивитися. У крайньому разі - полити
квіти.
Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати
елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під’їзду. Було темно й вогко. Почала
підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що
скажу?
Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала.
Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула
двері й… задихнулася…
«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів… Милий мій хлопчику…
Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів.
Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків… Я пішла до зачинених дверей, з-
під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита
яскравим весняним сонцем. Коли очі звикли до світла, я побачила… Ні! Ні, цього не може
бути!!!
Усюди - на столі, дивані, кріслах-лежали шматки ватману, а на них… Я вже знала, що
може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок! Я стрімголов вискочила з
квартири. Ось вона - галерея! Ні, швидше - майстерня божевільного й водночас
геніального у своєму
запам’ятала!
– знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший
день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван…
Милий мій хлопчику… Чому все так?!
Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж
сама казала, що здоров’я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?
Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я
знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки
можна анулювати заповіт. Але спочатку - найголовніше.
Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої
рішучості. Не роззувшись, зайшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами.
Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну.
Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, і передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, - ніжна
лінія немов манить за собою… Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері- нехай
горить на самоті. Інакше… Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.
…Він не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що
належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила і жити
– довго і щасливо. Тепер я - директор великого приватного видавництва, у яке вклала
успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, І вести переговори і…
прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.
А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася
«Галерея» - такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти - літературна праця
виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п’ятьох журналістів. Але я
цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти - мої найперспективніші
автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».
Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для
годиться, аби не мовчати.
– А що сталося з вашим чоловіком?
Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім’ятий папірець, простягла
мені.
– Так усе закінчилося… - сказала вона. В її очах