Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
От мабуть, у чому справа: мені набридло байдикувати - треба було чимось
займатися! Я купила цілу купу жіночих журналів і почала вивчати всілякі статті з
цікавими назвами: «Як перемогти депресію?», «Справжня жінка- хто вона?», «Створи своє
тіло!», «Домашня кішечка чи стерво?». Раніше я і не уявляла, що ці запитання мучать
мільйони моїх співвітчизниць, а тим більше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я
вивчала глибини власного
найважливішого?! Особливо тяжке враження викликали статті про зради, ревнощі. Світ за
вікном, виявляється, був переповнений невдоволенням. Одна я була щасливою, і нічого
про це не знала. Пам’ятаючи, як півдня провалялася перед картиною, я тепер
підхоплювалася з ліжка, майже не розплющуючи очей, - надто завеликою була спокуса
розібратися в лініях!
– і бігла до ванної, відтіля - на кухню, а потім просиджувала в
кабінеті батька.
У суботу мій коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це
порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній?
– Із цим треба щось робити… - говорив чоловік розглядаючи полотно.
– Це ж справді
чудово! Знову виміняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставлятися за кордоном.
Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід.
Хоча він багато не бере - тільки горілкою…
Таким чином у нас на стіні з’явилося п’ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі
(і щораз - неповторні!) переплетення ліній… Я проводила перед ними цілі години, і якби
мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, і пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зірки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис…
Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я
залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора…
…Промінь місячного світла схожий на ніж. Він проникає крізь завіси на вікні, немов
розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна
розпороти будь-яку тканину - він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на
кухню, витягти його з дерев’яної підставки. Тихо… Очі можна не розплющувати - все одно
видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій - приємний сталевий тягар місячного променя. Ним
можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух - і ти, відмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всередині тебе - саме лиш світло…
Але чому від нього так боляче?
Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі…
– Люба, люба! Що з
Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з
ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?
…Я занедужала. Це - жар. Може, вірус - грип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на
столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти
раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер
краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.
…Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це
переплетення ліній ЗГОРИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не
спало мені на думку? Треба встати. Обов’язково треба змусити себе піднятися, підійти до
вікна. Але як це важко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втягує мене
майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно - досить
легко. Я відчиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у
центрі завихрень і кілець. Око? Ембріон? Райський сад? Ще трохи. Півкроку.
…Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лінії та візерунки змазуються, перетворюються на безглузду кашу. Треба відчинити двері.
– Ти чого в такому вигляді?
– запитує сусідка.
– Дзвоню вже півгодини! І що за
холоду вас у квартирі?
Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює
нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому - лють. Мені хочеться дряпатися й
кусатися…
Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!
– Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла - зараз
заварю.
У мене на столику є все - «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»… Малина - це з
дитинства. Від малини буде гаряче в грудях і в очах… Я плачу. Сусідка обіймає мене.
Сьогодні мені не злетіти…
– Я їду у відрядження, - із сумом промовив чоловік.
– Як я тебе таку залишу?..
Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитинство. Мені вже
трохи краще. Ні, справді. Я встала і навіть спробувала зварити каву.
Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасливої зустрічі я не була тут одна?
Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніальні друзі - картини.