Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я майже не спала. Серце завмирало від
жаху. Так було в дитинстві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача.
Тоді головне було лежати тихо, перетерпіти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби
відчувала, як м’які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як заповзають під ковдру змії, і
велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так
знущаються з мене? Адже я їх так
коренів, до білих хробаків і личинок. Хробаки і личинки - ось нова деталь, яку я
розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видавалися схожими на грона винограду, ніжних лялечок, прозорих метеликів… Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце
б’ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і
злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочекатися ранку. Я
швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, - як тоді, коли накрила картину
пеньюаром…
Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з’явилися сили вийти на кухню і заварити
чай. Захотілося попоїсти. Я відкрила холодильник - ані крихти! Дивно, що він не залишив
мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового
варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя.
Чудово! Я зустріну його зовсім здоровою!
Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лаками на стінах вона виглядала трохи
дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж
раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики - все одно.
Відтоді як вони з’явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здогадалася раніше? Я випила
кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я могла
стати третьою померлою дружиною мого коханого або ж - другою божевільною в його
житті? Чому в нього така доля? Я повинна врятувати його, просто зобов’язана. І тоді все
буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахливе минуле і зможемо бути щасливими.
Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкуватися мені було важко - давалося
взнаки моє добровільне домашнє ув’язнення. Але після кількох годин - коли слухавка в
моїх руках мало не розжарилася - я нарешті з’ясувала, де мешкали жінки мого коханого.
Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які видали довідки про смерть.
Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.
Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все
ще зима…
Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати
за інформацію треба заплатити. І не помилилася - працівниця реєстратури відразу ж
радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім’я дільничного лікаря.
Ну а лікар байдуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, перерізавши вени
кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і - знову-таки за допомогою «зелених» -
швидко з’ясувала, що після смерті жінки її житло відразу продали.
Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий
день закінчувався. Щоправда, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й
вигадала історію із загубленою карткою.
– Він дуже незадоволений, - прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.
Я витягнула ще одну десятку.
– Це була дуже нервова пані, - нарешті сказала медсестра.
– Вона викинулася з вікна.
Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити почуте. Але змісту це не змінило.
Жінка викинулася з вікна без очевидних на те причин - у неї був гарний чоловік, перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання.
Результат той самий: квартиру продали.
Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде
важкий день - я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в
місті одна. А ім’я жінки я запам’ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім
чоловіком. Навіть не знаю чому…
Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось
підле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю
в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.
У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу навідати сестру. Своєму спокою й
рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звісно, й тут не
обійшлося без грошей).
Хвилин за п’ять до кімнати увійшла жінка - виснажена білявка в сірому лікарняному
халаті й повстяних капцях…
– Ти моя сестра?
– запитала вона. Я кивнула.
– Квіти поливаєш?..
Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відповідати.
– Я хочу додому… - раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не
зводячи з мене пронизливих очей.
– А де ви живете?
– зважилася запитати я.
Очі жінки загрозливо заблищали.
– Ти не моя сестра! Ти не моя сестра!
– повторювала вона.