Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Роздобудько Ирэн Виталиевна

годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.

Вони пішли по-англійському…

– Де ж твої друзі?
– запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки.
–

Чому вони не прийшли?

– Як це - не прийшли?
– здивувалась я.
– Невже ти їх не помітив?

– Он як?
– вигукнув чоловік.
– Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю,не було жодної душі!

– Не дратуй мене, будь ласка, - втомлено буркнула я.
– Вони -

були. Просто пішли

раніше за інших.

– Це ти мене не дратуй!
– заперечив чоловік, котрий щез юнацьких років був

завзятим і запальним сперечальником.
– Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох,більше нікого не було!

– А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком?
– почала

заводитись я.
– Хто сидів поруч із Даринкою?

Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.

– Ти, мабуть, перевтомилася…

– Так, я втомилася, - згодилась я, - але в цьому випадку це не має жодного значення.

Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.

– Добре, - спокійно сказав чоловік, - я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу

заснути.

Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував

практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.

– Ну от, - сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки.
– Я мав

рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що

говорити.

Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що

вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою І

перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:

– Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.

Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його

обличчі вималювалася задоволена посмішка.

Як я могла забути!
– раптом зраділа я.
– Адже и фотографувалися! Саме - за

столом. Пам’ятаєш? Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася:було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку…

Забрала плівку й надруковані світлини тільки ввечері наступного дня. Переглянула їх

усі й потім ретельно обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А біля Дарини

й між Миколою Миколайовичем та Іванком зяяли порожні місця.

Я нічого не сказала чоловікові. Але й не злякалася. Просто заборонила собі ставити

зайві запитання. Адже як часто буває: ми зустрічаємо на своєму шляху щось, що не

піддається нашому розумінню, наприклад велику любов або справжню й віддану дружбу.

Коли ж починаємо з недовірою копирсатися в механізмі цих явищ,

він розпадається на

найменші гвинтики. І щось ВЕЛИКЕ перетворюється на дрібні деталі, котрі неможливо

знову зібрати докупи, а якщо збереш - все одно втрачається вся цінність і чарівність

того, що раніше було єдиним цілим. Це я знала з власного досвіду.

І тому, як і раніше, продовжувала ходити за чорний паркан маленького гаю, місила

ногами вологу землю і входила до фургона. Вони завжди були на місці. Дівчина сиділа біля

порога, хлопець майстрував. А я клала голову на його плече. Забувала про все, дивлячись,як з-під його рук виповзають золотисті змійки, що пахнуть лісом.

Ішла тільки тоді, коли відчувала, що сили мої відновилися, що я знову готова мити-

прати-прибирати, тягати сумки й керувати великим відділом на своєму підприємстві…

…Стукіт пролунав як грім посеред ясної погоди. Точніше, небо, як я вже казала, було

зовсім неясним, а сірим, як напередодні весни.

Стукіт, дзвін та поклик пролунали з того боку гаю. «Стукіт, дзвін та поклик» -

власне, не зовсім точні назви для того звуку, котрий змусив мене відірвати голову від

його плеча. Цей звук був жахливим і… привабливим водночас. Я звелася. Ноги й руки

миттєво оніміли, перетворилися на ватяні. Але я все-таки зробила крок до порога. Мені

не дуже хотілося йти, але було в цьому поклику щось таке, що змусило піти на нього,ніби щуру, що йде на звук чарівної сопілки. Я не могла пручатися. Хлопець і дівчина з

тривогою поглянули на мене, перезирнулися. Він ледь чутно прошепотів: «Не

прокидайся…». «Не прокидайся, інакше - застрягнеш!» - повторила дівчина.

Я їх не зрозуміла. Повільно переставляючи ноги, ніби космонавт у безповітряному

просторі, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала піді мною. Луна наростала - в

ній звучали знайомі голоси.

Перетинаючи гай, я зрозуміла, що не хочу йти звідси ось так - не за власною волею,як це було завжди. З протилежного боку гаю здійнявся шалений вітер, входячи в цю

повітряну смугу, я, ніби перед стрибком у воду, заплющила очі…

…А коли знову відкрила їх, переді мною постало дивовижне видиво: біла пустеля. Я

сиділа посеред неї зовсім сама. Пейзаж із гаєм та фургоном, що лишилися позаду мене, і

обриси міста, що маячіло попереду, - все зникло. Стихло й відлуння.

Тиша висіла над пісками непроникним куполом.

…Так я застрягла на межі сну та пробудження.

Що це справді так, здогадалася не відразу. Спочатку треба було все обміркувати,проаналізувати. А з логічним мисленням у мене все було гаразд. Крім того, у мене з’явився