Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати…
«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого
містечка мого дитинства. У руці - сокира… Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось
так, милий мій хлопчику, - вмовляю я себе.
– Ось так!..»
…До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження»
я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в
зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім - горілку з
перцем… Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини
хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав
як саме - у вогні. Мені нікуди повертатися.
– Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь
будинок. Але через кілька років будинок спорожнів - батько загинув на полюванні, а мама
якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» - погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до
нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті
від мого таланту. Я точно пам’ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками
всюди, переконуючи, що вони - геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту.
Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула - випала з вікна гуртожитку.
А далі… Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми
роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один
за одним… загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх
заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-
справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає…
Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще
сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого
будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу
покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап’ястя правої руки…»
Частина 3
Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття.
Особливо тоді, коли знаєш, що раніше - ще місяць чи два тому - ти весело й докладно, як
інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман
Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того,
робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж
захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й
розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж
стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов’язки - зовсім не
головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на
мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка…
Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» - я відповідала останнім рядком
із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано
знизували плечима…
У мене ще буде час розповісти про все це докладніше…
Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного
задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені
з’явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж
кількох років
– Ну, як вам працюється?
– запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув
журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.
– Добре, - відповіла я. Могла б, звичайно, сказав! ти й щось більше.
– Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, - продовжував лікар, дивлячись, як я
виводжу пустопорожні рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже
важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової
інформації здається їй чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий
почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що
поговорити в найближчі п’ять хвилин.
Я промовчала.
– Якщо бажаєте, заходьте якось до мене - побалакаємо.
– Лікар підморгнув мені й
пішов довгим коридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях
палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої
володіння.
Після обіду до мене привели ще одну жінку.
– Це - складний випадок, - попередила медсестра.
– Вона майже не розмовляє. Ні з
ким. Увесь час спить… Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всього, а вона його не