Факир

Васильченко Вячеслав Николаевич

Крстн повльно опустила руки. Без спвчуття на не не можна дивитися.

– Вибачте, джентльмени, я в такому стан...
– мовила хрипло й обхопила голову руками.
– Довбешка зовсм не варить... Що робити?.. Що робити?..

– Спробувати заспокотись.
– Лисиця говорив, розумючи, що ця мантра навряд чи под. Однак знав, що вона потрбна. сказане свою роботу викона. Свого часу.

– Так-так... звсно, - закивала Крстн.
– Це правильно. Треба. Я розумю... Отямитись, - штовхнула долонею голову, провела рукою по обличчю. Нби хотла зняти маску вбито

горем удови. знову стати богинею. Але не вдалося.

– А як ви думате: хто б мг це зробити?
– запитав "слдчий Теодоракс".
– Вороги у нього були?

Питання горлопанить банальнстю, але як же без нього? У кно ж не раз бачив.

– Не знаю...
– Знову хаос на обличч.
– Удома трапилось клька випадкв... Розумте... У Альбера був друг... Емль... Якось почав бля мене впадати. А я й пустила слабинку. Ну... так, легенько... Зустрлись клька разв у ресторан. Випили "Крю Буржуа". Так... для галочки. Легкий флрт. Щоб було що на старсть згадати. Не бльше. Альбер дзнався. Зчинив скандал. Побив Емля... Той аж в лкарн опинився... З обличчям ще яксь там проблеми мав... Непримна сторя, загалом. То Альбер з мною мсяць не говорив... Я перепросила... Вн вибачив, але попередив... То, може, Емль?

– Його тут нема?

– Н. Наче не бачила... Точно н... Упзнала б.

– А псля того, побиття Емля, ви з ним порвали?

– Так. Я ж пообцяла.

– А Лукас?

– Що Лукас?

– Ну, ви Лукас?

– Про що це ви?

Крстн почала напружуватися. Ще трохи - вона стане в стйку. Ну а вже потм... Дзнатеся, що таке чорний пояс з тхеквондо. Четвертий дан...

– Склалося таке враження, - почав говорити м'якше Тейлор, - що мж вами й Лукасом скра проскочила...

– Ви наче ж не електрик?

Крстн вдхилилася й розпрямилася. Напруженсть тла наче й минула, зате в стйку став розум. А це ще страшнше.

– Так, - погодився "Теодоракс".
– Не електрик. Слдчий.

– А так мен голову задурили. Поет... Вибачте, що сплутала. Надзвичайна схожсть.

– Ви теж вибачте, що... дав автограф за ншу людину.
– Каяття Тейлор зграв непогано. Майже четврка.
– Пддався. Знате, як хочеться хоч на мить побути зркою. Марнославство. Один з восьми гршних помислв. Його потм у католицизм об'днали з гординею. тепер мамо см смертних грхв... Я ж людина.

– З електрика в богослови?
– насмшкувато вколола Крстн.
– Чи на юрфац вивчають електротехнку, й теологю?

– Життвий унверситет компенсу будь-як прогалини. не тльки юрфаку.

Крстн незворушо свердлила Тейлора очима. Вдбувалося нове перетворення. Знову на богиню. Але, видавалося, що злу.

– Та все ж таки, - починав новий наступ "Теодоракс".
– Ви Лукас. Як це краще сказати... Е-е-е-е... Мж вами... ну...

– Н, ви в душ все таки поет, - болсно усмхнулась Крстн.
– на всяк вигадки мастак.

– Це вигадка?

– Чисто води... Хочете щиру правду?

Це питання повалило обох на землю. Нарешт! Правда! Сталося! Слава Богу!

– Звсно.

Зовн Тейлор залишався спокйним навть байдужим, проте подумки хотв перетворитися на вухо - велике та "всечуйне".

щоб з Лисицею вдбулося те ж саме.

– Ус проблеми нашого свту вд чоловкв.
– Голос дзвенв холодом, вдлунював металом. Суцльна холоднеча. Здавалося, й сама жнка теж виготовлена з не.
– Це ж вони попридумували реч навколо нас, полтичн устро, дурнуват гри. Один футбол тльки чого вартий. примушують дивитися на свт своми очима. Або крзь окуляри чи контактн лнзи. Як теж придумали вони. Свом куценьким розумом. Дали б волю жнкам, усе було б на порядок кращим. Якщо не бльше. Це ж хня хвороблива фантазя одразу додуму, коли симпатичн жнка й чоловк просто мило побесдували й посмхнулися одне одному. Не бльше. Але ж н. Вони "продовжують тему". Грше базарних баб.

Крстн так скривилася, що здавалося, нби вона зараз плюне, брудно вилаться й замовить чвертку самогону. З собою.

Надя луснула. численн скалки почали вдколюватися й падати на землю. Спочатку несмливо, по одному, а потм усе частше. падння стало зливою. А потм - завалилася решта. одержали - аж нчого! Маячню. Не варту й шеляга ламаного. Навть половинки половини.

– Оце й уся правда?

Тейлор випустив на волю одну шстдесят четверту розчарування. Решта ридала всередин. Лисициному пощастило менше. Його навть на волю не випускали. Навть частинки.

– Уся.
– Крстн нби зробила вдкриття. зараз чекала на премю. Ось тльки оргкомтет "пдшуршить" - пд туш церемонйно вдсипле.
– А вам мало? Та це ж "гальмо для людства". За це треба вищу мру покарання застосовувати.

– До всх?
– не втримався Лисиця.

Крстн повернулася й спокйно мовила:

– Клькох, добрних, залишити. На насння. Але посадити на ланцюг. Як псв. Перодично давати сти. Але нечасто. Щоб не жирли. Та й нехай гавкають. Про права людини й рвнсть. Все одно нхто не слухатиме. Ця ресь кошту недорого. Пенс у базарний день. Та й треба небагато. Дво з половиною вдер.

– Боюся видатися банальним, але ви - далека спадкомиця амазонок?
– Лисиця все не заспокоювався.

– Н, звсно, - ледь посмхнулася Крстн.
– Просто це - очевидн реч. Хоча... Ви ж чоловк. всього цього не бачите. Бо воно - значно дал вашого носа.

– Тод "войовнича фемнстка"?
– прозрв "Теодоракс".

– Н, - повела плечем Крстн.
– Просто називаю реч своми менами. Правдорубка.

– А хто успадку Альберове майно?
– Лисиця обзаввся псевдонмом. Пилип. З конопель.

Крстн здригнулась. Ясно. Не готова. Тривога взяла м'я й переробила фото в паспорт. Забудь!

– Е-е-е-е, - завела вона, - тобто...

– До кого перейде майно мстера Альбера Брссона?
– Тейлор сказав це так твердо, нби оголошував вирок. Який оскарженню не...

– Ну, як "до кого"...
– розгубилася Крстн, - до мене... звсно ж... Тльки я не розумю, що це за натяки? Я кохала Альбера. н про що таке навть не думала. Нколи... Грош в бзнес - наш спльн...
– Повернулася до Тейлора.
– Боже, який цинзм. Вн там лежить... мертвий. А ви тут...