Факир

Васильченко Вячеслав Николаевич

– Не хвилюйтеся, - заспоков "нспектор Фокс", - пд мою вдповдальнсть. Даю слово офцера, що все буде добре.

– Справд, - для певност заговорив "слдчий Теодоракс", - зрозумйте нас. Так треба. Служба.

лена несмливо зробила крок, але зупинилася.

– Але ж...

– Усе... буде... добре.
– Лисиця аж нахилився в бк.
– Точно-точно. Якщо я сказав...

Двчина повльно рушила й за три мит зачинила двер.

– Ус думають, що "Дволикого" вбив я, - пошепки почав Мартн.
– Та я н при чому. Навщо мен це? Вн хоч людина й лиха, але поганого тут нчого не зробив. Та й не можу

я посягати н на чи життя. Колись небесний голос мен сказав: "Ти мусиш боротися з злом. Але без насильства. Лише словом. Лише словом!". я дослухаюся. А зброя в мене так, для годиться. Який же нданець без збро? Отож... лихого я робити нкому нчого не збираюся. не збирався.

– А чому ти вважаш "Дволикого" лихим?
– запитав Богдан.
– чому так назвав його?

– Я вдчуваю, - захоплено повв хлопець.
– Хоча це й тамниця. нхто не зна. А тоб розкажу... Я вдчуваю кожну людину. Дихання тла. Вд одного йде спокйна тепла хвиля. Ось, як вд тебе. вд "Золотого Пера" теж.
– Мартн виставив уперед руку, розвернув долоню вертикально, потримав.
– Ну, ось... Як зараз...
– Прибрав руку.
– Вд лени теж де тепло. Тому я й слухаюся . Хоч нколи й нападають на мене "вибрикаси". Але - не надовго... Вд декого ж струменить тривожнсть холод. Крижана колюча хвиля... Я проходив повз такого вже немолодого, з посрбленим волоссям блдолицього. Вн такий невисокий. На лктях так штуки...
– Показав на соб.
– Одразу вдчув: не те. В холодом. Аж вдсахнувся. Вн ще з дамою пд ручку ходить. У не таке ж "дихання"... А вд "Дволикого" йшла незрозумлсть. Наче й випромнювало тепло, але воно... Як це краще сказати?
– Почав шукати очима, ковзаючи поглядом довкола, нби так точно знайде потрбну вдповдь. Що заховали вд нього зл й потворн лиход.
– Таке... Загробне чи що. Наче вн узяв на себе чужу долю. Чуже життя. Чуже дихання. Став ншою людиною.

Мартн замовк запитально подивився на Богдана:

– Ти вриш мен?

Лисиця закляк. Цим питанням його зштовхнули в провалля. Щоб не полетти, ухопився за виступ повис. Складно... Складно брехати цим щирим очам. А не збрехати - неможливо. Усе можеш поламати. Дилема!

– Ну-у-у, звсно... Та-а-ак... Ми не можемо один одному не довряти...

Слова не мудрован, але вимовити х непросто. Та все-таки наче вийшло.

– Я знав, що вриш, - розцвла Мартнова усмшка.
– Коли я тебе вперше побачив, ну, там, на трапез, одразу впзнав. зрадв. Якби ти тльки знав, як хочеться вдчувати поруч рдну душу. Яка не зрадить. Яка допоможе. Яка захистить. ось тепер ти тут. Боги почули мо молитви.

Богдан не знав, як поводитися. Ускочив на слизьке. Опинився н в сих н в тих. Почуте розчулило. вн, звсно ж, не згадав про перший "привт вд Ункаса". Той пострл, можливо, Мартн зробив, коли не бачив обличчя "Соколиного Ока". Або ж цлив у щось нше, але промахнувся. Зате влучив у Лисицину валзу. Зараз не до цього. Усе складаться шикарно.

– Я теж радий, що зустрв тебе.
– Лисиця шукав, що сказати, нби "Ункасов" ззнання прорзали в торб дрку, слова розсипалися, закотившись за нжки меблв.
– Удвох ми значно сильнш. Навть утрьох. "Золоте Перо" теж за нас.

Мстер Тейлор кивнув пдморгнувши:

– Звсно...

Мартн

щиро зрадв.

– Я знав, що так станеться, - заговорив вн енергйно.
– Мен снилося... У снах ти приходив до мене. ми разом ходили нашим парком. Ти розповдав про пригоди. Адже ти вже багато пережив. От би мен таке цкаве життя, як у тебе...

– Не хвилюйся, - поплескав Лисиця хлопця по плечу.
– Тво життя буде ще цкавшим. Ось побачиш.

– Знаю, - впевнено сказав "Ункас".
– Про це мен теж снилося. Та й твом словам я врю. Вони для мене - як пророцтво...

– Слухай, "Ункасе", хотв тебе запитати.
– Лисиця зрозумв, що саме час.
– У тебе тут знайшли пд лжком сокиру. Звдки вона взялася?

– Не знаю...
– засумував Мартн.
– Вона завжди в Андреаса висла. В сара. Класна така. Вн сам зробив. Мен навть давав постругати. Це так цкаво. Береш шматок дерева, а потм робиш з нього, що хочеш... В Андреаса усе так легко виходить. Наче в чарвника...

– Тобто, де збергалася вона, ти знав?

– Звсно. Тут кожен це знав.

– ти точно не брав?

– А навщо вона мен?
– Мартна здивувало питання.
– Я ж нею нчого не вмю. Коли дивишся, як хтось працю, цкаво. А сам береш - нчого. Гупаш так сяк, а як в Андреаса, не виходить. Важка залзяка тебе не слухаться. Це ж непросто. Навчитися треба.

– А як же вона у твой кмнат опинилася?

Лисиця сипав питаннями, наче нч перед цим готувався. Але й у Мартна на все були вдповд. Проте на останн той не знайшов, що сказати. Зробив крок назад.

– Розумш, - задумався й замовк. Розвернувся. Пдйшов до вкна. Постояв. Озирнувся.
– Я сам над цим думав. Те, що я сюди не приносив, це точно.

– А лена?

Хлопець щиро здивувався.

– Ти що?
– аж вдсахнувся вн.
– А й це навщо? Вона ж двчина.

– Просто...

Слова знову поважчали. Несподвана щирсть Мартна робила непотрбними й безглуздими будь-як питання. Однак зараз на трон залзла "Потреба нформац". Не слухати указв Богдан не мав права.

– Дивися. Ви ж з нею в кмнат удвох?

– Ну... удвох...

– А ще хтось заходив?

– Поковка заходила, прибирала... "Великий Змй" був.

– А коли ви з леною виходили, кмнату замикали?

– Так. У не ж ключ .

– А виходили куди?

– Погуляти.

– А потм одразу ж сюди?

– Так. "Великий Змй" суворо наказав. А я не розумю, чому? Я ж нкому нчого лихого не зробив.

– Не все так просто. Треба почекати. Усе заспокоться. Стане на сво мсця. Але найголовнше, що все буде добре.

– Я тоб врю.

Лисиця щиро усмхнувся й пдморгнув. Але "допит" продовжив:

– А ли де? Тут?

– Так. з кухн постйно приносять. Смачно...

– То лена тебе не залиша самого?

– Н. Ми постйно разом. Вона класна...

– Добре, - мовив Богдан.
– Нам з "Золотим Пером" треба йти. Вистежувати здобич. Вона ж прудка. вм добре ховатися.

– Я теж з вами, - загорвся Мартн.
– Тльки лука взьму.

Хлопець пдбг до лжка, нахилився й витяг зброю.

Лисиця завмер, придумуючи, як його зупинити. Педагогка психологя.