Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

– Гарно, - похвалив Рон, коли останнім помахом палички Герміона позолотила листя дикої яблуньки.
– У тебе добрий смак на такі штуки.

– Дякую, Роне!
– задоволено й трохи розгублено сказала Герміона. Гаррі відвернувся, усміхаючись сам до себе. Його розсмішила думка, що, переглядаючи книгу «Дванадцять абсолютно надійних способів причарувати відьму»,він неминуче наштовхнеться на розділ, присвячений мистецтву компліментів. Він піймав погляд Джіні й усміхнувся їй, проте згадав обіцянку Ронові й поспіхом

почав розмову з мосьє Делякуром.

– З дороги, всі з дороги!
– заспівала місіс Візлі, заходячи у хвіртку з чимось схожим на велетенський, завбільшки з пляжний м’яч, снич. За мить Гаррі збагнув, що це його святковий торт. Місіс Візлі утримувала його в повітрі чарівною паличкою, не ризикуючи нести на руках через нерівний двір. Коли торт нарешті опинився посеред столу, Гаррі вигукнув:

– Це просто диво, місіс Візлі!

– Ой, та що там, дорогенький, - з любов’ю відказала вона. Рон за її спиною підняв угору великий палець і беззвучно проплямкав: «Молодець».

Гостей, що прибували ще до сьомої години, зустрічали на початку вулички Фред і Джордж, і заводили в дім. Геґрід з такої оказії нап’яв свій найкращий - і найогидніший - бурий ворсистий костюм. Люпин, тиснучи Гаррі руку, всміхався, та Гаррі помітив, що він смутний. Це було дивно, бо Тонкс поряд з ним аж сяяла.

– З днем народження, Гаррі, - вона міцно його обняла.

– Сімнайцятка, га?
– сказав Геґрід, приймаючи з Фредових рук чарчину-як-цеберчину вина.
– Шість років з того дня, як ми здибалиси, памнятаєш, Гаррі?

– Туманно, - засміявся Гаррі.
– Це тоді, як ти вибив двері, нагородив Дадлі свинячим хвостиком і повідомив, що я чарівник?

– Деталі я си забув, - пирхнув Геґрід.
– Роне, Герміоно, як ся маєте?

– Добре, - відповіла Герміона.
– А ти?

– Йой, та незле. Багато праці, у нас народилиси єдинорожата, я вам покажу, коли повернетесь...
– Гаррі намагався не дивитися у вічі Ронові й Герміоні, поки Геґрід понишпорив у кишені.
– Осьо, Гаррі... не знав, що тобі подарувати, а тоді згадав про се.
– Він витяг невеличкий волохатий капшучок на довгому шнурочку, щоб носити на шиї.
– З кротячої шкурки. Якщо сюди щось си покласти, то вже ніхто, крім власника, не годен буде тово забрати. То дуже рідкісна річ.

– Дякую, Геґріде!

– Та що там, - махнув здоровенною, як накривка від сміттєвого бачка, ручиською Геґрід.
– А осьдечки й Чарлі! Завше мені подобавси... гей! Чарлі!

Підійшов Чарлі й тужливо провів рукою по новій коротесенькій стрижці. Він був нижчий за Рона, кремезний, з безліччю опіків та подряпин на м’язистих руках.

– Здоров, Геґріде, як життя?

– Все не мав си часу сісти й написати тобі. Як там Норберт?

– Норберт?
– засміявся Чарлі.
– Норвезька хребтоспинка? Тепер ми її називаємо Норберта.

– Шо... Норберт - се дівчина?

– Дівчина, - підтвердив Чарлі.

– Як ти знаєш?
– здивувалася Герміона.

– Вони набагато зліші, -

пояснив Чарлі. Озирнувся і перейшов на шепіт: - Щось тата довго немає. Мама вся мов на голках.

Друзі подивилися на місіс Візлі. Вона розмовляла з мадам Делякур, час від часу позираючи на ворота.

– Мабуть, почнемо без Артура, - оголосила вона гостям за якусь хвилину.
– Мабуть, його затримали в... ой!

Усі це побачили одночасно з її словами: смуга світла пролетіла над подвір’ям і впала на стіл, а там перетворилася на срібного горностая, що став на задні лапки й заговорив голосом містера Візлі.

– Зі мною буде міністр магії.

Патронус розчинився в повітрі, а рідні Флер і далі здивовано дивилися туди, де він щойно зник.

– Нас тут не повинно бути, - одразу сказав Люпин.
– Гаррі... вибач... поясню іншим разом...

Він схопив Тонкс за руку й потяг за собою. Обоє підбігли до паркана, перелізли й зникли. Місіс Візлі стояла збентежена.

– Міністр... а чому?.. Нічого не розумію...

Та ніколи було обговорювати цю тему - за секунду прямо з повітря біля воріт виник містер Візлі в супроводі Руфуса Скрімджера - гриву сивого волосся легко було впізнати.

Новоприбулі попрямували через двір у садок, до освітленого ліхтарями стола, де всі сиділи мовчки, дивлячись, як вони наближаються. Коли Скрімджер зайшов у коло ліхтарного світла, Гаррі побачив, що за час від їхньої попередньої зустрічі він дуже постарів, страшенно схуд і змарнів.

– Вибачте, що потурбував, - сказав Скрімджер, дошкутильгавши до стола й зупинившись.
– Тим паче, що я непроханий гість.

Якусь мить він дивився на велетенський торт у вигляді снича.

– Бажаю довгих років життя.

– Дякую, - відповів Гаррі.

– Мені треба поговорити з тобою наодинці, - сказав Скрімджер.
– А також з містером Рональдом Візлі та міс Герміоною Ґрейнджер.

– З нами?
– здивувався Рон.
– А чому?

– Поясню, як будемо самі, - сказав Скрімджер.
– Є тут де поговорити?
– запитав він містера Візлі.

– Є, аякже, - відповів схвильований містер Візлі.
– Є, е-е, у вітальні, підійде?

– Показуй дорогу, - звернувся Скрімджер до Рона.
– Тобі, Артуре, нема потреби йти з нами.

Встаючи разом з Роном та Герміоною, Гаррі побачив, як містер Візлі стурбовано перезирнувся з місіс Візлі. Мовчки йдучи з гостем у будинок, Гаррі розумів, що друзі думають те саме, що й він: Скрімджер якимось чином довідався, що вони зібралися покинути Гоґвортс.

Скрімджер нічого не казав, поки вони проходили крізь захаращену кухню до вітальні. Хоч садок ще був оповитий м’яким золотавим вечірнім сяйвом, у будинку було вже темно. Зайшовши, Гаррі помахом чарівної палички запалив гасові лампи, і вони освітили вбогу, проте затишну вітальню. Скрімджер усівся в продавлене крісло, де зазвичай сидів містер Візлі, лишивши Гаррі, Ронові й Герміоні диванчик, на який вони ледве втислися. Щойно стихли пружини, Скрімджер заговорив.