Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Я маю до вас кілька запитань, але, гадаю, краще поговорити віч-на-віч. Якщо ви, - показав він на Гаррі й Герміону, - не проти зачекати нагорі, я почну з Рональда.
– Нікуди ми не підемо, - заперечив Гаррі, а Герміона енергійно закивала.
– Говоріть або з усіма разом, або ні з ким.
Скрімджер окинув Гаррі холодним, оцінюючим поглядом. У Гаррі було таке враження, ніби міністр думає, чи варто розкривати свою ворожість так рано.
– Що ж, нехай буде разом, - знизав він плечима. Прокашлявся.
– Я тут, як ви, мабуть,
Гаррі, Рон і Герміона перезирнулися.
– Бачу, це для вас несподіванка! Ви що, не знали, що Дамблдор вам дещо залишив?
– Е-е... нам усім?
– перепитав Рон.
– Тобто й мені з Герміоною?
– Так, вам у...
Але Гаррі не дав йому договорити.
– Дамблдор загинув понад місяць тому. Чого ви так довго не віддавали те, що він нам залишив?
– Невже не зрозуміло?
– озвалася Герміона, перш ніж Скрімджер устиг роззявити рота.
– Хотіли перевірити, що він нам залишив. Ви не мали на це права!
– вигукнула вона тремтячим голосом.
– Я мав повне право, - заперечив Скрімджер.
– За Декретом про виправдану конфіскацію міністерство має повноваження конфіскувати об’єкти заповіту...
– Цей закон було ухвалено, щоб чаклуни не передавали в спадщину предмети, пов’язані з темними мистецтвами, - перебила Герміона, - і перш ніж вилучати майно покійного, міністерство має володіти неспростовними доказами, що ці предмети незаконні! Хочете сказати, що Дамблдор намагався передати нам щось закляте?
– Міс Грейнджер, ви збираєтесь присвятити свою кар’єру вивченню магічного права?
– поцікавився Скрімджер.
– Не збираюся, - відрізала Герміона.
– Я хочу приносити людям користь!
Рон засміявся. Скрімджерові очі метнулися на нього й знову назад, коли заговорив Гаррі.
– І чого ви вирішили віддати наші речі? Не вигадали зачіпки, щоб залишити їх собі?
– Ні, просто минув тридцять один день, - одразу пояснила Герміона.
– Вони не мають права затримувати предмети на довше, хіба що доведуть їхню небезпечність. Правильно?
– Рональде, ти можеш сказати, що мав з Дамблдором близькі стосунки?
– запитав Скрімджер, пускаючи повз вуха Герміонині слова. Рон розгубився.
– Я? Не... не дуже... це Гаррі завжди...
Рон глянув на Гаррі з Герміоною й побачив, що Герміона свердлить його поглядом «нічого-не-кажи!», проте шкоду вже було зроблено. Скрімджер був такий задоволений, ніби почув саме те, чого сподівався і що бажав почути. Як шуліка накинувся він на Ронову відповідь.
– Якщо ти не мав близьких стосунків з Дамблдором, то як ти поясниш той факт, що він тебе згадує у своєму заповіті? Він визначив усього кілька спадкоємців. Абсолютна більшість його майна - власна бібліотека, магічне знаряддя та інше особисте майно - перейшла у володіння Гоґвортсу. Чому ж він виділив саме тебе?
– Я... не знаю, - пробелькотів Рон.
– Я... коли я казав, що ми не були близькі... я мав на увазі,
– Не будь такий скромний, Роне, - втрутилася Герміона.
– Дамблдор дуже тебе любив.
Це було перебільшення. Як Гаррі знав, Рон і Дамблдор ні разу не розмовляли наодинці, і якихось прямих контактів між ними практично не було. Та Скрімджер, здається, їх не слухав. Він сягнув рукою під плащ і вийняв значно більшого капшука, ніж той, що Геґрід подарував Гаррі. Дістав з нього сувій пергаменту, розгорнув і прочитав уголос.
– «Остання воля й заповіт Албуса Персіваля Вульфрика Браяна Дамблдора»...ага, ось воно... «Рональду Біліусу Візлі я заповідаю свій світлогасник з надією, що він згадає мене, коли ним користуватиметься».
Скрімджер дістав з торбинки предмет, який Гаррі вже бачив: схожий на звичайну срібну запальничку, він, одначе, міг одним-єдиним клацанням висмоктати все світло з будь-якого місця, а потім повернути його назад. Скрімджер нахилився й передав світлогасник Ронові, який спантеличено покрутив його між пальців.
– Це дуже цінна річ, - сказав Скрімджер, спостерігаючи за Роном.
– Можливо, навіть унікальна. Явно власна Дамблдорова розробка. І чого це він заповів тобі таку цінність?
Рон розгублено знизав плечима.
– Дамблдор навчав тисячі учнів, - не вгамовувався Скрімджер.
– Однак у своєму заповіті він згадує тільки вас трьох. Чому це так? Візлі, як саме ти мав використовувати його світлогасник?
– Вимикати світло, мабуть, - промимрив Рон.
– Що ще з ним робити?
Видно було, що Скрімджер і сам не має припущень. Якусь мить він пильно придивлявся до Рона, а тоді знову розгорнув Дамблдорів заповіт.
– «Міс Герміоні Джін Ґрейнджер я заповідаю свій примірник «Казок барда Бідла» з надією, що вони будуть для неї цікаві й повчальні».
Скрімджер дістав з торбинки невеличку книжечку, на вигляд таку саму древню, як і «Таємниці найтемнішого мистецтва» нагорі. Палітурка її була в плямах і місцями обдерта. Герміона мовчки взяла її в Скрімджера. Поклала книжку на коліна й дивилася на неї. Гаррі побачив, що назва написана рунами. Він так і не навчився їх читати. Поки він дивився, на тиснені символи впала сльоза.
– Як ти гадаєш, Ґрейнджер, чому Дамблдор залишив тобі цю книгу?
– запитав Скрімджер.
– Він... він знав, як я люблю книжки, - хрипким голосом відповіла Герміона й витерла рукавом очі.
– Але чому саме цю книгу?
– Не знаю. Мабуть, думав, що вона мені сподобається.
– Чи ти коли-небудь говорила з Дамблдором про різні шифри чи інші способи передачі таємної інформації?
– Ні, не говорила, - знову витерла рукавом сльози Герміона.
– І якщо в міністерстві за тридцять один день не знайшли в цій книзі таємних шифрів, то сумніваюся, що мені це вдасться.