Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Сьогодні ти вже все спокутував, - сказав Гаррі.
– Здобув меча. Знищив горокракс. Урятував мені життя.
– На словах усе крутіше, ніж було насправді, - пробурмотів Рон.
– Таке завжди крутіше на словах, ніж насправді, - погодився Гаррі.
– Я це тобі багато років товкмачу.
Вони одночасно ступили крок один одному назустріч і обнялися. Гаррі відчув, яка мокра Ронова куртка.
– А тепер, - сказав Гаррі, коли вони відпустили один одного, - залишається знайти наш намет.
Та знайти його було неважко. Хоч пробіжка темним лісом за ланню, здавалося,
Після озера й лісу намет, освітлений лише схожими на проліски язичками полум’я, що й досі мерехтіло в мисці на підлозі, зустрів їх розкішним теплом. Герміона так міцно спала, скрутившись клубочком під ковдрами, що й не поворухнулася, коли Гаррі кілька разів її покликав.
– Герміоно!
Нарешті вона заворушилася і рвучко сіла на ліжку, відкинувши з чола волосся.
– Що сталося? Гаррі? Усе нормально?
– Так, усе добре. Навіть дуже добре. У мене все чудово. Тут ще хтось є.
– Як це? Хто?..
Вона побачила Рона з мечем у руках. З його одягу крапала на потертий килим вода. Гаррі відійшов у темний куток, зняв з плечей Ронів рюкзак і спробував злитися з стіною намету.
Герміона зісковзнула з ліжка й рушила до Рона, як сновида, не зводячи очей з його блідого обличчя. Зупинилася просто перед ним з розтуленими вустами й широко розплющеними очима. Рон видушив з себе слабку усмішку надії й підняв руки.
Герміона раптом кинулась на нього й почала щосили гатити кулаками, куди бачила.
– Ой... ой... відчепися! Чого ти?.. Герміоно... ОЙ!
– Ти... справжня... дупа...Рональде... Візлі!
Кожнісіньке слово вона посилювала ударом. Рон задкував, затуляючи голову, а Герміона наступала.
– Ти... приповз... сюди... через... місяці... місяці... де моя чарівна паличка?
Вона була готова вирвати її в Гаррі з рук, і той інстинктивно відреагував.
– Протеґо!
Між Роном і Герміоною виріс невидимий щит. Наштовхнувшись на нього, вона впала спиною на підлогу. Випльовуючи з рота волосся, знову зірвалася на ноги.
– Герміоно!
– вигукнув Гаррі.
– Та вгамуйся...
– Не вгамуюся!
– закричала вона. Гаррі ще не бачив її в такому дикому стані; вона просто знавісніла.
– Віддай мою чарівну паличку! Віддай мені паличку!
– Герміоно, будь ласка, не...
– Не кажи мені, що я маю робити, Гаррі Поттер!
– репетувала вона.
– Не смій! Віддай паличку! А ТИ!
Вона звинувачувальним жестом показувала на Рона, мовби збиралася його проклясти, і Гаррі не здивувався, що Рон відсахнувся від неї на кілька кроків.
– Я бігла за тобою! Кликала тебе! Благала, щоб ти повернувся!
– Я знаю, - пробелькотів Рон.
– Герміоно, мені так жаль, пробач...
– А, тобі жаль!
Вона пронизливо й нестримно
– Ти повернувся через місяці... місяці...і думаєш, що все буде чудово, якщо ти просто скажеш «пробач»?
– А що ж мені ще казати?
– крикнув Рон, і Гаррі зрадів, що Рон почав нарешті захищатися.
– Я навіть не знаю!
– з ядучим сарказмом заволала Герміона.
– Ану, подумай, Роне, напружся хоч на кілька секунд...
– Герміоно, - втрутився Гаррі, вважаючи це вже за удар нижче пояса, - він щойно мене врятував...
– Мені начхати!
– верескнула вона.
– Начхати, що він там зробив! Стільки часу! Та ми вже давно могли загинути...
– Я знав, що ви не загинули!
– загорлав Рон, уперше її перекричавши, і підступив так близько, наскільки дозволяло закляття «щит».
– Про Гаррі постійно пише «Віщун», про нього говорять по радіо, вас скрізь шукають, ходять чутки й дурнуваті балачки. Та якби ви загинули, я зразу б про це довідався. Ви просто не уявляєте, як це було...
– Як це було тобі?
Вона верещала на таких високих регістрах, що ще трохи - і ніхто, крім кажанів, її, мабуть, не почув би. Обурення її сягло апогею, вона на мить навіть утратила дар мови, і Рон миттю скористався з паузи.
– Я захотів повернутись тієї ж миті, як роз’явився, але нарвався на банду хапунів, Герміоно, й нікуди вже не міг піти!
– Банду кого?
– перепитав Гаррі, а Герміона впала в крісло, так міцно схрестивши ноги й руки, що, здавалося, не зможе їх роз’єднати ще кілька років.
– Хапунів, - повторив Рон.
– Ці банди скрізь, прагнуть заробити трохи золота, хапаючи маґлородців і зрадників роду, міністерство призначило винагороду за кожного впійманого. Я був сам, та ще й шкільного віку на вигляд, і вони страшенно зраділи, думали, що я маґлородець, що я переховуюсь. Довелося задурити їм голови, щоб не потягли в міністерство.
– І що ж ти їм наплів?
– Сказав, що я Стен Шанпайк. Перше, що прийшло в голову.
– І вони повірили?
– Та вони такі тупі! Один точно був наполовину троль, судячи зі смороду...
Рон зиркнув на Герміону, сподіваючись, що цей маленький жарт розм’якшить їй серце, але вона й далі дивилася з кам’яним обличчям, не розплітаючи рук.
– Так от, вони почали сперечатися, Стен я чи ні. Чесно кажучи, це було жалюгідне видовище, бо їх було п’ятеро, а я один, та ще ж вони забрали в мене чарівну паличку. Тоді двоє з них почали битися, а я скористався тим, що інші дивляться на них, ударив того, що мене тримав, у живіт, схопив його чарівну паличку, роззброїв другого, того, що тримав мою паличку, і роз’явився. Мені це не дуже добре вдалося, я знову половнувся...
– Рон показав праву руку, де бракувало двох нігтів, та Герміона й бровою не повела, - і опинився за багато миль від вас. Поки я добрався до того берега річки, де ви були... ви вже звідти зникли.