Гайдамаки

Вовчок Марко

– Та чого ви так налякалися того виляска!
– кажу (хоч почувши, сам трохи іздригнувсь).
– Се хтось їде та пугою виляснув.

Не слухає, та все гука:

– Катре! Катре! Де вона поділася?

– Ось я, - одгукується Катря і вийшла з гущавини.

– Се десь далеко, - каже.
– Округи тихо і нікого нема...

І справді, округи тихо і нікого нема.

– Проте наче зблизька виляснуло, - кажу.

– Се нам так почулося, - упевняє.

VII

Минув

тиждень.

– Впевняла Чубатка, що ті гайдамаки не забаряться, - кажу тітці, - а вони й забарились...

– От се молодиця! От се вітролетка!
– свариться тітка.
– Ти послухай, то вона тобі розкаже і прикаже! Вимислила гайдамаків! Які там у Господа гайдамаки. Верзе молодичка не знать що...

– А вони заскочили забродську пані та змусили, щоб покойовим дівчатам коси заплела... та щоб гарно...
– кажу.

– От дурниця! Аби плескать! Ти мені не доймай віри, не вважай на ті байки...

– А з Бобриків знов поголосок... погромили там панську пасіку...

– То все брехенька, мій голубе...

– А ви ж самі вчора казали батькові...

– То що, що казала? От, казала, яке базікають.

– Ні, ви казали: ой, лишенько...

– Ой дитино, який же ти морочливий! Не слухаєш мене, журиш мене... Кажу, не турбуйся... І ти, Катрусю (до Катрі), не турбуйся.

– Я, тіточко, не турбуюсь, - одказує Катря.

– А чому раз у раз вибігаєш з хати?
– глузую, - та прислухаєш, та виглядаєш? Мабуть, неправда?

– Тобі, мабуть, вменило, братіку...

– Ти не ходи далеко, голубко, - приказує тітка Катрі.

Я зараз чіплятись:

– А ви ж запевняєте, що гайдамаків нема, то чому не ходити?

– Ой Матвійку, Матвійку, журиш ти мене!
– зітха тітка.
– Чого б то вони мали по лісі блукати? Вона вишиватиме... Правда, Катре?

– Вишиватиму, тіточко...

– Ой Матвійку. Якби ти такий слухняний, як Катря...

А мене наче душить в хаті - тільки я дихаю, як вирвуся у пущу. Хоч оглядаюсь, а часом і добренько стрепенусь, сполохнусь, а таки никаю та никаю, та все наче чогось сподіваюся...

Минув і другий тиждень. Скрізь тихо, усе гаразд: пан усе залицяється та сватається, то з панського двору жодної новини - лихо поки що спить, Катря оздоровіла - тепер вже і тітка не пита, чи здужа, бо дівчина літа, як на крилах, робить, співаючи, а очі як різдвяні зорі... Настигли суниці, почали червоніть полуниці, розвеселяючи тітку - аби часинка - вона вже й з кошиком, назбирає і ягоди, і листя, та в’яже у пучечки, та сипле на загнітку, сушить і в’ялить і на згагу, і на хрипоту, і на гризь, і на захолоду, і на вареники, та любує: «Ой, та й рясні! Ой, да виборні!» До того і годинка в Бога, - ані хмарочки. Ясненько сходить сонечко, ясно і заходить; ніч спаде, - то тиха...

Того останнього тижня якось разом почали до нас люди учащати. Під нашою пущею саме одбували косовицю і, сподіваючись молодика, дуже поспішалися, щоб заблаговрем’я у стоги вкидати. Ще на світ не займається, а вже коси крещуть, як блискавиці, не вгавають косарі і до вечора. Смеркне, то їм би додому, охолодить смажні уста, дати відпочинок змореному тілу, а вони ідуть до батька. А батько наче забув панський загад - прийма

усіх. Посідають де-небудь оддалік хати і чи радяться, чи що... А далі почали вчащати поруч з нашими чорноставськими і чужесільні люди: то з Кривчуків, то з Зарубинець, приходять і з Книшівки, і з Очеретного. Став одвідувати і Овдій Чубатий, що, мовляла його жінка Мелася, наче прикипів у своїй Дрочиловській пущі. Кремезний був, наче з щирого заліза, сивувату голову мусить трохи хилити, бо стелі достає, очі огневі, огнеметні. Як списом проймають... Голос, як дзвін, хоч слово не хапливе, а розважне. Чую, каже батькові, - найпридобніш буде оборудувати на Ляховому шпилю - побачать в Кривчуках і в Шатрищах; а з Кривчуковської кручі дамо гасло аж у Водолаги.

– А ми з Степової погаслуємо у Розкопаньці, - каже Максим...

Степова - то висока, спичаста могила за Чорноставом, а Ляхів шпиль висився понад усією округою в кінець Дрочиловської пущі.

Когось дожидають. Чи ж тих, мовляв, гайдамаків? Хоч я й смажив собі голову, безскутешне мізкую. Чи що собі замишляють старші, і в чім тут сила, а проте у своїх дитячих забавках кохався. Втоплюся у розвагу, а навернеться бавильце, то й забув.

Нагледів я старого прегарного пугача і довгенько морочився, поки його таки витропив аж у вовчім яру коло самої вовковні.

Колись побавився пан, ловлячи вовків, занедбав тую ловитву, і зосталась велика глибоченна яма, як яр глибокий. А навкруги позаросло так, що й не проглянути, та тернина, та повзунка, та дереза, та чепиця. Як я тудою уперше продряпався, то пика в мене стала, як писанка.

Хоч витропив я того пугача, а гнізда його не знайшов - тільки дурно подрав штани, лазячи по тому дуплавому дереву, та, впавши з дуба, гарненько забив потилицю і трохи не повидовбував очі на спички. Та все б те нічого, якби вскурав.

Треба ж таки мені того невірного пугача конешне дістати. Узброївся, як треба, узяв ніж, забрав шворку і зарані потяг до тієї вовковні, бо думка така, що до смерку він ховатиметься, то я, може, застукаю його у дуплі. Поскоряюся та роздумую, як здатно орудуватиму, - в думці пугач вже в мене в руці, - коли разом я зупинився: що се, наче десь близько люльку палять. «Оце приснилось», - думаю і знов поспішаюся. Тихо у яру, а таки заходень з гори легенько тягне - от потягло, і знов чую: палять люльку... Наче мене холодом обвіяло, а таки йду до своєї наміченої стежечки - так, не стежиночка, а, сказати, нитиночка. Ступаю, розгортаючи терен, та й каменію: серед вовковні збатовано двоє коней, а на колоді хтось сидить і курить люльку... Дременув я з яру, наче мене з лука спрягло.

Спинив, перестрівши, батька.

– Чого се, синку, так гониш?
– пита.

– Тату!
– кажу, - тату!

Та й не вимовлю зразу, бо дух захопило.

– Тату, там у вовчім яру у вовковні двоє коней збахтажено, а хтось сидить на колоді і курить люльку.

– Дуже злякався?
– пита.

– Злякався, тату...

– Слухай, сину: ти нічого того не бачив. Чуєш?

– Чую, тату, не признаюсь.

Він нічого більш не приказав, а я нічого не питав, а не признався б, хоч би мене на капусту сікли, на локшину кришили, змололи на дрібочки. Ідемо поруч.