Гайдамаки
Шрифт:
– Хіба ж дворак на прикові?
– кажу.
– Хіба йому не вільно інколи погуляти?
– Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв - вродливий, в батька вдався, - то
– Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!
– Як то прийде?
– питає.
– Ми ж у лісі...
– Та що, що в лісі, - кажу.
– Він прийде...
– Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...
– А він таки прийде!
– правлю.
– Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.
– А ви його сховаєте?
– Ой дитино...
– Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!
– Та годі вже, пустаче...
– Сховаєте! сховаєте!
Обхопив стару обіруч - хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.
А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.
– Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку...
Та додає:
– Як се ти прочув про того Романця?
Чи ж признаться?
Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:
– Я його бачив... Гулявся з ним...
– Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?
– Гулявся з ним!
І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.
– Бач, вимислівчику!
– сміється стара (а проте трохи й неспокійна).
– Та добре, що розвеселивсь трохи... Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував... Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя... Оце Катря кволиться та кволиться - відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча... Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла...
А я своє:
– Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?
– Та годі ж пустувати, Матвійку!
– Він, мабуть, завтра прийде...
– Журиш, хлопчику, стареньку тітку!
– Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?
– Тікай, бо зараз бити буду!
– удає тітка.
А я вже певен, що по надобі старенька сховає Романця і не заборонить нам гулятись. Аби приходив!
Проте минають дні, а Романця нема. Спершу я журився, а далі став привикати, а ще далі й забувати.
Минуло, може, тижнів ізо два, а то й більше.
Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро. За озером, на проліску, поза старими яворами, росла чудова ліщина. По ту ліщину я й брався, бо на завтра вдосвіта замислив наловити риби. Робаків же накопав цілісеньку торбинку, до того мав аж три гапличка з тітчиної корсетки, а такі, що й сома б вдержали. Не бракувало мені й дроту - хоч він трохи взявся іржею, а був ще такий уробний, що я з його гачки
Спізнився я, пораючись коло свого ножика. Як в батька порепалась на шматки стара коса, то я змайстрував собі славний, довгенький, кінчастенький, а держальце з липини. Треба було так його насталити, щоб не те гілки, щоб волосочок перетинав.
Поки насталив, і зорі почали висипатись. Іду стежкою. Місяць на уповні і така ясна посвіта, що на стежинці хоч голки збирати. І тиша - наче кожнісенький листочок, кожнісенька билиночка спочива.
Коли враз - шелесть, шелесть... Щось попередо мною з гущавини на стежку чи випало, чи вилинуло і повіялось, як на крилах...
Аж поточивсь я... а схаменувшись, у тропи...
Та зникло воно, наче й не виявлялось. Спинивсь я та вже і не зважуся, чи йти по ліщину, чи не йти. Збігло мені на думку, чи не лісовничку я вгледів, бо здалося мені, що віялась попередо мною неначе дівоча постать - гнучка та висока - і миготіло щось біле, а знав я, що лісовнички огортаються біленькими плахточками, самі холодні та біленькі, як сніг, тільки коси зелені.
Постояв, дожидаючи, може, знов уявиться, та не діждавши, побрався додому. Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись. Знаю, що лісовничка не зла личина - аби ти її не займав, то вона тебе зроду не зачепить... А проте серце тенькає.
Тиша і пусто.
Хоч іду стихенька, а таки йду, і ось вже наша загорода, коли схаменувсь, що ножика загубив, - мабуть, як пустивсь за лісовничкою, бо, ішовши по ліщину, мав його в руці. Повертаю назад і теж не дуже поспішаюся, бо серце таки невгаває, тенькає. Не дійшовши того місця, звідки зірвався на довідку, бачу здалека, блискотить на стежці мій ніж.
Коли знов шелесть-шелесть...
Скаменів я і очам своїм віри не йму - устріч мені Катря!
– Катре, се ти?
Спинилась.
– Я, - каже.
– Не пізнав?
– Де ти ходила?
– А я, - каже, - недалечко. Загубила намисто вранці, як ходила до озера прати... то все шукала.
І Катря - й наче не вона: очі якось запали і такі великі-великі... А біла! Коли б не брови темною смугою на чолі, сказав би, не жива істота, а з крейди.
– Знайшла?
– питаю.
– Знайшла, - одказує, беручись за намисто - ось... А ти де ходив?
– пита.
– Я брався по ліщину, тудою поза старі явори, на пролісок, та мене щось дуже налякало.
Розказую, яке мені учуялось... Слуха, не озиваючись. Питаю, чи коли бачила лісовничку. Ні, ніколи не бачила. Як вже доходимо нашого дворку, вона мені каже:
– Не нагадуй тітці за намисто... Нема чого... бо знайшлося.
– Добре, - одказую, - не буду нагадувати. Хіба тітка сваритиметься?
– Ні... а таки не нагадуй.
– Не буду.
Тітка, упоравшись, сидить на хатньому порозі.
– Славно погуляли, дітки?
– питає.
– А славно, - одказує Катря.
– Головка не болить, Катрусю?