Гайдамаки

Вовчок Марко

– Голова в тебе, синку, як стріха, - каже.

Та простяга руку і погладив мене по голівці. І так мені серце взрушалося, наче питима мати пригорнула... Ніби радію і плакати хочу.

– А тітка щодня загадує причепуритись.

А моє серце так розмилувалося, що зразу і слова не промовлю. А далі

питаю:

– Тату!
– питаю, - чи ті гайдамаки заскочуть?

– А ти, мабуть, хутко їх сподіваєшся, бо гарно приховав свої маєтки?

А я, викопавши як чималеньку ямку, склав туди ґринджолки, вершу, нову пугу, волошок, свистачку, та ще деяке хлоп’яче добро, прикидав камінцями, притрусив земелькою і зіллячком і певний, що зроду-віку ніхто тієї схованки не вишукає.

– Як се ви, тату, вишукали?
– дивуюся.

– Може б, і не вишукав, та з угорка бачив, як ти порався, ховаючи.

– А гайдамаки як прискочуть, тату, то людей рубатимуть?

– Ні, сину.

– А я трохи боявся.

– Не бійся.

Я у той мент і послухав - от наче він загадав мені води принести абощо...

– Вже не боюсь, тату.

– І добре, синку.

– А тітка, - кажу, - бачила гайдамаків колись давно, то хвалилась, так дуже злякалась.

Та й розказую йому, що чув. А він слуха. Ідемо панським шляхом - широкий шлях, крізь пущу від краю до краю, звавсь панський, бо ним пан їздив гуляти, коли з убочної просіки Максим, а за ним якийсь незнайомий кремез. Максим високий, а той і Максима переріс, голова руда, як щире золото, а сам чорнявий.

– Усе гаразд, - каже Максим.

Той незнайомий кремез нічого не каже, та очі його говорять, що все гаразд...

– На тому тижні?
– пита батько.

– Еге, у середу або в п’ятницю. Завістимо у вівторок, - одказує

рудий кремез.
– А ви не забаритесь?

– Не забаримось, - каже батько.

А тут надходить Овдій, з ним ще якісь чужесільні двоє, а слідом ще двоє, ще троє... ще і ще...

– Товариші з Звенячки, з Кринишного, з Негребовки, з Красниці, - каже Овдій.

І Овдій і всі вони такі, що аби крила, то знімуться, як один, і полетять. І батько мій не такий, як повсідень. Був він ще не старий, саме на порі, а ходив притопканий, а тут, сказав би, наче випростався, і невеселі його очі якось йому проясніли.

– Іди собі, синку, додому, - каже мені.
– Ти нічого не бачив і не чув?

– Еге, тату, нічого не бачив і не чув.

Не дуже хотілося мені додому, а проте пішов жваво... І мені тільки б крила бракували, а то б полетів...

– Нагулявся, синочку?
– пита тітка Мокрина.
– Може, їстки хочеш?

Сиділа самотненько на хатньому порозі, схиливши на руку смутну голову. Досі я не завважав, а тут постеріг, що стара якось разом змарніла.

– Тіточко!
– скричав, - та чого ж се ви так зразу змарніли? Нездужаєте?

– Ні, дитино, дякувати Господеві... А ти, мабуть, далеко гуляв?

– Що се ви, тіточко! та я тут... близесенько.

– А чого ж так запихався? Мабуть, все з тим невірним пугачом короводився.

– Та ні, тіточко! кажу ж вам, що близесенько! [4]

4

– на цьому місці рукопис уривається.