Гайдамаки
Шрифт:
– Вкрий, Пречиста! Чого се вона до нас береться?
А вона вже коло хати.
Похода легка й бистра; сама висока, хоч би й парубку, а так у чорні завивала позамотувана, що тільки зористі іскраві очі блищать.
– Спаси, Господи!
Голос тихий, немов придушений. Тітка Мокрина вітає, просить до хати:
– Мабуть, втомилися дуже?
– пита.
– День Господь дав скварний такий...
– Ледве дихаю, - промовляє чорниця.
Та до Катрі:
– Дівчино, дай мені водиці напитись.
–
– впада тітка Мокрина.
– В нас водичка славна.
Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок.
– Треба їй сприяти, - клопочеться тітка Мокрина, - чим її шанувати? Чорниця-то постує, а рибки, як на горе, нема...
А чорниця п’є - не нап’ється.
– Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила, - кажу, - та все цмулить.
– Чи тобі жалко Божої водиці, Матвійко, - уріка тітка Мокрина.
– Хай собі п’є на здоров’ячко. Є в нас трохи медку, то оджалуємо їй медку, а паляничка свіжа.
Дістала тітка Мокрина з скрині калиточку, відлічила десятку, ставить мед на стіл, несе паляниці, та дарма заходу - чорниця, досхочу напившися водиці, подякувала і ні до чого не доторкнулась: дуже, каже, поспішаюся - спізнилася, бач, а дорога несвідома. Йде з-за Опанасовки у монастир.
– Там вам було з Степових Хуторів звернути на Кривчуки. Дурно ніженьки притомили, - жалкує тітка Мокрина.
– Вам би у Степових Хуторах розпитаться дороги.
Вона, каже, розпитувалась, та якось, мабуть, помилилась. Казали звернути через лощинку, а вона якось лощинку тую проминула. І просить:
– Будьте ласкаві, скажіть дівчині, нехай мене проведе на окрай пущі, щоб мені знов не блукати. А може, яка ближня стежина є?
– пита.
– А є така стежина, - каже тітка Мокрина, - а там знов стежиною, повз Криву Балку, устронна... Проведи, Катре, та добре розкажи, дитино...
А в Катрі по личику, як жар, очі світяться.
– Добре, тіточко.
А чорниця:
– Ой не барися, дівчино, не барися! Проводь. Хутенько, бо дуже я поспішаюся...
І зникла з Катрею поза зеленими купами.
– Не встигне до змроку, - каже тітка Мокрина, - чорничка, добре, як пізненько доправиться, бо монастир той далеченько, а дорога несвідома... стежками... З Глуховки там знов аж тричі звертати... А сонечко усе нижче та нижче... Час би й нам братися - зарані б зілля набрали... Коли б же той двірський посланець не дуже барився, та забрав те панське зілля. Здається, гарненько я його перетрусила - самісінька найкраща травичка, казав Жменя, як найдуться корінці або яке сміттячко, то не подякує... Ой, не подякує... Здається, травичка немов шовкова, м’якенька, свіженька, а хто його зна...
– знов почала переглежувать ту панську травичку.
– Ой, коли б же той посланець не барився, - зітхає.
– Здихати б мені ту травицю, а то раз у раз заглядаю та мацаю, - а чи м’якенька, а
– А як у двір візьмуть та не вподобають, - кажу.
– То нехай... я тим часом трохи відпочину... Дякувати Господеві, - чи се не посланець простує? Еге ж! Данилко Кальниченко!
– А ми тебе, Данильчику, виглядаємо, як рідного батька.
– Ось я й тут, - каже Данилко - такий був жвавий, чорнявий та кучерявий парубок.
– Що ж там у дворі, Данилочку? Чого сподіваєтесь?
– А хто його зна, - одказує, - що буде, то буде. Більш копи лиха не буде - нехай з копу.
– Не чутно за Дороша?
– Ні, - наче у воду впав. Казав справник: «Таки вишукаю», та ще не вишукав.
– То всі ви там живенькі?
– А поки що живенькі, що буде далі, побачимо. А щось, мабуть, буде, бо десь подівся Грицько Очеретний, а з ним і Бондаренко Савко.
– Боже мій!
– сплеснула руками тітка Мокрина.
– Втекли?
– Позавчора пан послав Грицька у містечко до Янкеля по рушницю і по той возок - по ту штучну панову бідку, а його й досі нема. Питали Янкеля. Забрав рушницю, запрягся у бідку, та й побравсь, каже Янкель. І бачив, каже, як він за дібровкою зник, - бо як Янкель в кінець містечка живе, і йому далеко по дорозі видно... А Савко як поніс у Грайворонське панові лист, то й досі несе... Справник запевняє усіх, - запевняє, вишукаю і на залізній мотузочці приведу. От, казав, тільки справлюся у Кривчуках та й за ваших візьмуся. А в Кривчуках щось таке дуже чудне діється, - якісь розбишаки уявилися і панський двір зруйнували, чи що... Бувайте ж здорові, бо Жменя не любить, як хто де забариться.
– Щасливо!
– Мати Божа милостива!
– журиться тітка Мокрина.
– Заступнице! Втекли. А кудою втікати? Скрізь однакова напасть!
– Хіба не можуть так добре заховатись, що й не знайти?
– кажу.
– Ти, маленький нерозсудо! Тобі ще й очима не осягнуть хрестьянського лиха...
Та й згадала:
– Онде сонечко. Чи не час нам по зілля? Та чого се Катря так бариться? Гукни, Матвійко.
Гукнув - не відгукується.
– Біжи, Матвійку, та поклич. Мабуть, та чорничка: проведи та проведи далій, а вона й слуха...
Я льотом долетів до гайового окраю - нема. І по стежині аж до Холодного Шпиля - не видко. «Оце нуда, думаю: треба аж на шпиль махнути».
І вже стрепенувся я залускотіти, коли чую, щось жебонить недалечко, праворуч. Прислухаю - жебонить щось поза спорохнялим деревом, де поп’ялась усяка чепиця. Я тудою. Чорничка з Катрею стоять... і так тісненько стоять і за руки держаться. І добре я розгледів чорничку: (трохи вона розхрісталась, і чорниче завивало посунулось з чола) уста, як вогонь, червоні, і над устами, як бува у чорнявих дівчат, темною смужкою пушок, очі, як свічі... і такі мені ті очі знайомі...