Гайдамаки

Вовчок Марко

– Не болить... Тільки втомилась я дуже... спати хочу...

– Та й час вже, голубко. Ти ж цілісенький день то полола, то сапала... Ще б то не втомитись! Ти як візьмешся працювати, то й рук не покладаєш, здоров’я свого не шануєш! Де твої, дитино, рум’янці? Ти ж в мене була рум’яного личка, а тепер як хустонька біла...

– Се так вам здається, тіточко... се від посвіти... дуже місяць світить.

– Ой голубко, шануй здоров’ячко! Бо, не шанувавши, сама змалиш собі віку...

Полягали спати.

Того року Господь таке тепло дав,

що ми трохи не від Великодня спали, як то кажуть, вітерком оплетені, а небом укриті. Недалечко хати була така чималенька, а придобна устронь, що липина обросла її, наче устінню. Дуже любив я тут ночувати. Засипаю, а понадо мною розискрюється зоряна Дорога, блискоче Віз, сяє Чепіга. Пахне вітрець, дихає, і думки усякі, і гадки. І заснеш, наче хто тебе заколише. Але того вечора чогось мені не спалось, тільки дрімалося. Роздрімаюся, та разом і прокинуся і знов дрімаю, а не засну, хоч зшивай очі.

Отак лежав я, мабуть, довгенько, коли щось мені почулося - якийсь ледве чутний чи порух, чи подих. Насторожився, прислухаю. А така ясна посвіта, що темна липина аж сяє. Знов чується. Підводжусь - чи не лісовничка?

А се Катря - заросилась сльозами, зчепила рученята та наче умліває з жалю.

А де вона ходила? Шукала, каже, намиста на кладці. Понад кладкою старий явор, як намет - хоч ясна посвіта, там темно. І похвалялася тітці, що славно ми нагулялися, нібито вона зо мною... і заказала говорити тітці за намисто.

– Катре! чого се ти?

Стрепенулась і шептом промовила:

– Тихо, Матвійку, тихо, не збуди тітку... Се я того, що в мене голова болить. Спи, братіку, і я спатиму...

– Катре!
– покликав.

– Дай мені покій, Матвійчику, - одказала, - я дуже спати хочу.

Що тій Катрі сталося?
– думаю.
– Нехай тяжко голова болить, а таки дорослій дівчині плакати такими ревними сльозами не припада. Не виніжена вона: як торік, колючи тріски, зсікла собі руку, що кров аж ревнула, то більш вжахалася і охала тітка Мокрина, а вона її вговоряла та жартувала: «Дарма, тіточко, хоч воно трохи й болить, та на розум мене наставляє. Знатиму, що сокира не прийма іграшок - як нею орудувати, то треба дивитись у дві оці»... І невередлива вона: як нездужала - нездужала важко, всенька горіла, як вогонь, стала тоненька, як ниточка, - а і разу не застогнала.

Начудувавшись, вже став я й засипати, коли заграла труба по лісі. А трубою панські посланці викликали батька. Чого ж се його викликають опівночі?

Зірвалась тітка, бачу, й Катря схопилась. Чую, скачуть і спиняють коней коло нашої хати. Тітка обхопила мене, не пускає. Таки я вибрався - на коні Іван Жменя, старий дворак, панський улюбленець, а за ним ще четверо двораків кінних.

– Гей, лісник!
– зіпає Жменя.

– Іду, - озивається, надходячи, батько.

– Шукаємо Солодкого Дороша - не бачив?

Серце як не розбило мені грудей - мого Романця старший брат!

– Не бачив, - одказує батько.

– Втік вчора на смерку. Бачили його недалеко,

коло пущі. Певно, тут десь ховається. Шукаймо...

– Ти, Микито, - приказує парубкові, - зоставайся тут коло хати, пильнуй коней. Та щоб мені не дрімав! Чув, що пан казав?

– Чув.

– Пам’ятай добре!

Тим часом прискочило ще троє у дворацьких чемерках, з дубцями, з мотуззями, - дохожалий дворак і двоє молодших.

– Шукаймо!
– загадує Жменя.

– Шукаймо, - одказує батько.

Та й розсипались по пущі.

Вже світає, а в пущі ще змрок. Чи вишукають?

– Ходім, тіточко, у хату, - каже Катря, - зарані обід зваримо...

Глянув я на ню: Катря як повсідень Катря, - може, трохи бліденька - порається в хаті, звивається по надвір’ю, біжить до криниці по воду...

– Оздоровіла головка?
– питаю.

– Оздоровіла, - каже.

Тітка, не дочувши, та до мене.

– Чого питаєш, Матвійко?

– Пустує, - відказує за мене Катря, - щось давнє згадує.

Тітка, що все шептала, благаючи милостиву Пречисту, трохи насмілилась.

– Здоров, Микиточку!
– підходячи до парубка та сідаючи коло його на ослінчику.
– Чи давно тебе взято у двір, голубе?
– пита.

– Вже третій місяць у дворі, - одказує Микита.

Такий здоровий, гарний парубок, тільки дуже невеселий.

– Не звик ще? Сумуєш?

Наче недочув.

– А мати давно бачив?

– Давно.

– Усе нездужає?

– Нездужає.

– Горенько наше! так вже, мабуть, Господь приділив... От нещасливий той Дорош... Як се його лихо спіткало? Розкажи, серце...

Він і розказав.

– Не вгодив Кучеренковій Оксані, що тепер господарює на дівочій виспі, - розказує.
– Позавчора приніс їй від пана якісь ласощі, та й кинув, як собаці, а вона у плач. Дізнався пан: «Як ти насмілився, мурло? Перепроси!» Не перепросив... Вранці його покарали і не так, щоб сильне, а він підвівся та й знов упав... Спіжарний Юхим казав: «Нехай трохи облежиться під стайнею у холодку»... Лежав там аж до панського обіду. Кличуть його до покоїв - він при панськім обіді віяв липовим гіллям понад столом, - не йде, шукають - нема. Спіжарний вже послав Дмитра Панченка. Пан наче не завважив: були гості, і обідали, і вечеряли. А Дороша все нема. Як випровадили гостей та дознався пан, що не знайшли Дороша, то наче сказився: «Щоб достали його живого чи мертвого».

– Достануть!
– промовила тітка Мокрина.
– Як йому, нещасливому, сховатись! Знала я його ще отаким узличком... Було прибіжить до нас: «Де Катря?» Пам’ятаєш, Катрусю?

– Пам’ятаю, тіточко, - одказує.

Впоралась і тихенько сидить собі трохи оддалік.

– Молоденька та Оксана, а як вже згадючіла, - править тітка Мокрина.
– Скарає її Господь... Давно ж її взято?

– Тижнів, може, два, а то й більш.

– А Тесленкову Варку вже викинуто?

– Ні, і Варка на виспі, і Бондаренкова Ївга. Там їх аж три...