Гайдамаки
Шрифт:
Сполохнув неначе: чорничка метнулася за межи чепицею - хміль, дерезу, терен, павутиння як ножем проняла і зникла. Дивлюсь на Катрю. Чи вона сміялася, чи плака¬ла, чи злякалась, чи зраділа. По личку, як полум’я, і не вільно їй, здається, дихати.
– Тітка кличе, - кажу.
– То ходім скоренько, - відказує.
– А чого вона досі стояла?
– питаю, ідучи.
– Хто?
– пита.
– Тая чорниця. Так поспішалася, а тут...
– Втомилася дуже...
– А чого тебе за руку держала?
– За руку?
– немов дивує.
– Авжеж...
–
– Бачив!
– наполягаю.
– Оце реп’яшком узявся!
– жартує.
– А я таки бачив!
– наполягаю.
– Добре бачив!
– Нехай і бачив, реп’яшок ти мій любенький. Хіба ж тобі те шкодить?
І стихенька обійма мене за шию рукою.
– Хіба тобі що шкодить?
– перепитує.
– Мені нічого те не шкодить, - одказую.
– То й покинь за те думати...
І знов мене любенько притуля до себе...
А тітка Мокрина вже устріч вийшла.
– Як же ти забарилася, дитино!
– каже.
– Мабуть, далеко проводила?
– То поскорімось по зілля, - одказує Катря, - сонечко вже низенько.
– Ти б, Катрусю, так далеко не бралася, - знов почина тітка Мокрина, - втомишся, голубко.
– Та я, тіточко, така здорова, як тур у горах!
– жартує Катря.
– Де вже там!
– зітха тітка Мокрина, - ти така, як...
Глянула та вже не сказала: «Як з хреста спущена», бо дівчина стояла, немов повна рожа в променю - може, й хмари купчаться близенько, може, й помороз недалечко, а вона поки що пишається. І така вона пахуча та розкішна.
Проте спинила:
– Не хвалися, дитино, бо не гаразд хвалитись. Скажи: «Дякувати Господеві, трохи ніби ульжило», а хвалитися не треба... бо як в недобру годину похвалитись, то можна й спокаятись...
– Я, тіточко, не врічлива...
– Не жартуй тим, серце... Ходім вже, коли йти...
Як все те давнє устає перед очима! І той давній тодішній вітерець на мене дихає, і той промінь тодішній мене гріє... Не копа вже років минула, як я йшов тою рідною пущею, збігав у той яр, у яровий змрок зелений, - лиснилися криничовини, а холодок, пахучий та ласкавий, наче жалував.
Назбирали зілля, нарубав я клечання. Та чи зілля збираю, чи рубаю клечання, не забуваю чорницю і очі її огневі... З думки не йде...
І спати полягали, і поснули усі, а я все смажу собі голову: де я тії очі іскристі бачив?
Скоро по Зелених святах перечули ми через Максима, що з двору втекло ще двоє - молодий парубок Ївко Бартош і Кривохижка Влас, вже підтоптаний дохожалий чоловік, покинув недужу жінку.
– Господи милостивий!
– жахається тітка Мокрина.
– Куди він, старий, подрався? Хіба де лучче знайде? Чи ще не гірш буде!..
– А може, так думав: хоч гірше, аби інше, - догадується Максим.
– Що та бідна жінка перетерпіла! Покинув.
– Еге. В його жінка добра - сама, славлють, йому нараяла: «Тікай, друже, щоб мені на твою муку не дивитись та легше помирати».
–
– А трапляється так часом, що за давнене лихо чоловік не нагадує, гне обіддя, приміряється кобеняк справляти, та зразу і втече... наче його вихрем винесе, - чи жартує, чи кепкує Максим.
Він тоді саме косив у нас в лісі - були такі в пана улюблені сиві коні, що нібито мусили вони живитися гаєвою травицею. Не дурно ж кажуть, що пани, як дурні, - що схотять, то й роблять, - то в нас він днював і ночував, і, примічаю, усе він ніби з батьком радиться. Оце по вечері як посідають де-небудь оддалік, то зорі висиплються і попригаснуть, а вони все розмовляють. Ми спати полягаємо, а розмова все точиться. Батько свого доводить звичайно спокійненько, а Максим як почне - упевняє, вговоряє чи що, то часом зопалу аж крикне.
А мої цікаві вуха трохи не розпадаються, так наструнчую, та ба! Не приймають мене до кумпанії, - аби підсунувся, став прислухати, зараз: «Іди, Матвійку, по те або погляди там або тут». Я незабаром второпав, що мене поки що не завітають, вже не наближався і, своєю уразкою не хвалячись, потлумив жаль.
А проте я таки дещо почув... деякі летючі слова поперехоплював...
– Оце улеву - дощу сподівалися, - каже Максим батькові, - а та градова хмара обминула нас далеко.
«Нащо йому та хмара», - думаю. Бо ж добре я чув якось, як він казав батькові: «Якби нахмарило».
Того дня, що Максим впорався з сіном і мусив братись додому, трохи зарані ми сіли вечеряти. А ніч видна-таки, у хаті всі кутки світяться. Коли грюк - аж у двері Мелася Чубатка, Овдія Чубатого, дрочиловського лісника, чепурненька жінка - молодиця вручна, кругленька, як цибулька, бистренька, як метелик... Вона не дуже до нас вчащала, а як вже коли одвідає, то певно цілісенький глек брехеньки розіб’є. А свіготка! а лепетлива! а дроботуня!
– Здоровенькі були, повечерявши, - вітає.
– Я до вас на хвилиночку, бо дуже поспішаюся додому - там в мене такого діла, що аж голова біла; та ще й не знаю, як його поночі йти... Казала чоловікові: гляди ж, неодмінно прийди до зовиці - я, бачте, зовицю Стеху одвідувала, - та проведеш мене додому, а він не прийшов... горе мені з ним! То вже до вас забігла... Біжу, та так боюсь, так боюсь... Боже!
А батько й каже:
– Хіба вас яке вовченя налякало?
– Ой, не кажіть! Ви тут сидите у своїй пущі і нічого не чуєте, а там таке робиться, Мати Божа! Не знаєте, що діється у Кривчуках? Боже свідче!
Та аж рученьками сплеснула.
А тітка Мокрина зараз допитуватись:
– А що ж там у Кривчуках, Меласю?
– Ой, і спом’янути страхаюсь... Та вже від вас не потаю. Ой, Боже ж мій милий! Боже ж мій добрий!
– Та розказуйте вже, серце, розказуйте, - просить тітка Мокрина.
– Що там таке? Яка напасть?