Ге, людина з Моого

Шафранек Ота

— Не так-то воно все просто, — мовила Кароліна.

— Навпаки, все досить складно, — озвався Йозіфек.

— Звісно, що складно, — сказала Кароліна.

Ладіслав і Йозіфек погодилися з нею.

— Я уявляю собі, що я мооганка, — провадила вона далі.

— Скажімо, моя сестра Леєнія.

— Гаразд, твоя сестра Леєнія.

— В такому разі, Ге, я твій брат Йозіфек.

Кароліна попросила Йозіфка, аби він їй не заважав, і, на мить замислившись, знову уявила собі, що вона моя сестра.

—

Отже, я Леєнія. Я не бідкаюся, роблю свою роботу, увечері веселюсь на Центральнім проспекті, може, танцюю керднон, а може, літаю в тхолензі за містом. І мені в голову раптом западає сумна думка. Ми щезнемо, і ця планета буде безлюдна, огорнена вічною пітьмою. Теутендомонці радіють, що вони переберуться з планети на планету, наче з потопаючого корабля на неушкоджений. Та я не візьму з собою, пейзажу, якого більш ніколи ніде не побачу, мурах, що їх я здибала, снігурів, козуль, шипшиновий цвіт.

— Але ж твій брат Ге знайшов тобі планету, і там буде все — мурахи, снігурі, козулі, — умовляв Кароліну Ладіслав, заспокоюючи її, наче маленьку дитину.

— Проте я полечу від мооганських снігурів та козуль, покину їх на поталу лихим часам, цілий той світ полишу найгіршим часам. То був мій світ. Я належала до нього й завше належатиму.

— Якби можна було взяти до своїх зоряних кораблів усе живе, ми врятували б і билинки трави. Але в нас нема Ноєвого ковчега, ані чогось подібного. То що ж нам чинити? Може, загинути разом з мооганськими снігурами?

— Ну що ви. Мені тільки стає моторошно на думку, що я можу зустріти там когось такого, хто з нами не полетить. Добре, добре, я вже мовчу.

— Всі моогани мовчать про це, — кажу я. — А якщо тобі не дають спокою журні думки, ти звертаєшся до розрадника. Ну, тепер уже знаєш, чому розрадникові телефони весь час дзеленчать?

— Цікава б я знати, чим би він мене розрадив.

Я мовчав. Зате Ладіслав тут же відповів за розрадника:

— Можливо, він сказав би: «Сміливіше, Кароліно, і тобі буде весело».

Це нас усіх розвеселило. Геленка теж засміялася. Досі вона весь час мовчала і тепер сміялася тільки нишком.

Мені хотілося, щоб вона блиснула в усмішці й зубами, і я назвав Ладіслава головним розрадником Праги-6.

— Може, вже досить, Ге? — озвався зненацька тихий голос.

Це був той самий жаб'ячий голос із чужим акцентом, що від нього ми втекли з саду.

17

КУДИ ДІТИСЯ З ДВАДЦЯТЬМА ВІСЬМА МІЛЬЯРДАМИ?

НАДМІРНА ГОРДІСТЬ НЕВИДИМОГО

— Знов, — сказала Геленка й підсунулася ще ближче, так близько, що її голова торкалася мого коліна.

Я вирішив нарешті покласти цьому край.

— Леремія денунбондон. Маякта

гуен хуен, каліячгунд, — мовив я.

На відповідь озвалося роздратоване бурмотіння. Ладіслав поцікавився, що я сказав голосові, що він одразу ж стулив губу.

— Я зауважив йому, що він мав би поводитися трохи чемніше й радше мовчати, коли вже зайшов до господи, куди його ніхто не запрошував.

— Вибач, Ге, — запротестував Йозіфек, — але тобі не здається, що ти сказав це своєму колезі трохи грубо? Він же досі майже весь час мовчав, я б навіть сказав, що він зовсім не балакучий. Просто ми зараз, може, зачепили його мооганську гордість, назвавши Ладіслава розрадником Праги-6. Я пропоную вибачитися перед ним і на додаток запросити до свого гурту. Якщо Кароліна не проти, скажи йому ласкаво, щоб він почувався в нас жаданим гостем.

— Я теж охоче привітала б цього добродія, — відповіла Кароліна, — але запитаймося спершу в Геленки. Мені здається, що вона не терпить невидимих гостей.

— Ні, хоч його тут і немає, — мовила Геленка.

— Коли так, то нехай він нам покажеться.

— Покажіться, — порадив невидимому Ладіслав.

— Важко, золотце.

Цю відповідь мооганина, який прийшов у гості, не можна було назвати чемною. З мене було вже занадто його невихованості. Я сказав, щоб він зоставався невидимим доти, поки позбудеться чужого акценту, й що йому краще було б також мовчати, якщо не знає, що й коли годиться казати. Очевидно, це був юний мооганин, який виріс по дорозі до Землі й користувався більшою свободою, ніж заслуговував.

Геленка затиснула в руках кінчик коси, нахилила голову й поважно глянула мені в вічі.

— Ге, ти сказав, що він не мав приходити до господи, куди його не кликали. А скажи, Ге, хіба вас хто-небудь кликав на Землю?

Що слово, то удар обухом. Усі співчутливо дивилися на мене, що я на це відповім.

— На пряме питання, дам пряму відповідь. Ми живемо тут поки що без запрошення. Людство ще не мало змоги запропонувати нам свою гостинність. Бо ж ми й досі не відрекомендувалися. Ні, без жартів, людство нас, мабуть, і не запросить. Якби ми були тільки чужинці без притулку, то ще була б надія, а ми потребуємо більше, ніж простого прихилища, — нам потрібна планета.

Ладіслав блиснув на мене окулярами.

— Вам? Ціла планета?

Я похитав головою.

Йозіфек підвівся з дитячого стільчика, випростав спину й пройшовся по кімнаті. Хвилю щось бурмотів, неначе говорив щось для власної втіхи; ми нічого не розуміли. Кароліна висловила побажання, щоб він поділився з нами своїми думками. Йозіфек охоче це зробив.

— Не запросити мооган, ба навіть відмовити їм? Дурниця, явний регрес. Цього людству я б ніколи не подарував.

— Тобто як, Йозіфку?