Кров і пісок

Ібаньєс Бласко

Доїхавши до загонів, передні вершники підострожували коней і перед самими ворітьми звертали вбік, а огорнута хмарою куряви череда з тупотінням, форканням, передзвоном бубонців бурхливим потоком вливалась у ворота, які миттю зачинялися за останньою твариною. Люди, що сиділи верхи на мурах і стояли на галереях, вимахували капелюхами і підганяли биків криками. Перший загін тварини пробігали так, ніби мчали десь у степу, ще не розуміючи, що вони в неволі. Досвідчені ватажки, скоряючись пастухам і чудово знаючи свої обов’язки, відразу за ворітьми звертали вбік і спокійно пропускали вперед лавину биків, яка котилася позаду, бризкаючи на них гарячою слиною. Лише в другому загоні,

побачивши перед собою мур, бики розгублено спинялися й повертали назад, але натикались на зачинені ворота.

Тоді починалося вантаження. Вимахуючи червоними плащами, підганяючи биків криками та гаррочами, їх по одному гнали вузьким проходом, у кінці якого стояв великий порожній контейнер з двома піднятими дверцятами. Це був ніби короткий тунель, за яким виднівся ще один широкий загін, де мирно скубли зелену траву ватажки, достоту як на далекому рідному пасовищі.

Бик обережно йшов уперед, ніби нюхом чув небезпеку. Він ніяк не зважувався поставити ногу на похилі дошки, які вели у клітку на колесах. Тварина відчувала, що в цьому тунелі таїться загроза, але іншого шляху не було. Ззаду бика безперервно штрикали гаррочами, попереду він бачив два ряди людей, що перехилялися обабіч через поручні галерей і свистіли та вимахували руками, підганяючи його вперед. З даху контейнера, де ховалися теслярі, готові щомиті опустити дверцята, звисав червоний клапоть, метляючись у прямокутнику світла на виході з темного ящика. Уколи списів, крики, червона шматина, що маяла в нього перед очима, ніби дражнила його, а надто видиво товаришів, які спокійно паслися потойбіч — усе це змушувало бика зважитись, і, вгинаючи дошки вагою свого тіла, він кидався вперед, щоб якомога швидше проскочити короткий тунель. Але тільки-но бик попадав у клітку, передні дверцята падали, і не встигав він обернутися, як зачинялися й задні. Пронизливо скрипіли залізні засуви, і в тісній темній пастці, де тварина могла тільки лежати, западала мертва тиша. Крізь невеличкий люк згори падали оберемки сіна, робітники штовхали в’язницю на колесах до станції, що була поблизу, а в проході відразу ж ставили іншу клітку, й обман повторювався доти, доки не повантажать усіх биків, відібраних для кориди.

Донья Соль із своєю палкою любов’ю до «екзотики» страшенно захоплювалася всіма цими хитрощами тавромахії і з радістю взяла б на себе обов’язки загонщика або пастуха. Її приваблювало життя просто неба — яке то щастя скакати верхи неозорого рівниною і відчувати, як несеться за тобою лавина могутніх голів, озброєних страшними рогами, відчувати позад себе дихання смерті! У її душі нуртувала любов до пастушачого життя, почуття, що дісталося нам у спадок від далеких предків, які жили ще за тієї сивої давнини, коли людина не вміла користуватися схованими в землі багатствами і випасала череди худоби, що давали їй усе необхідне. Доньї Соль здавалося, що немає нічого цікавішого й героїчнішого, як пасти табун лютих биків.

Коли минуло перше сп’яніння від несподіваної перемоги, Гальярдо став здивовано спостерігати за доньєю Соль — навіть у найінтимніші хвилини — і вражено зацитував себе: невже усі вельможні дами такі, як ця?

Її вибрики; і примхлива вдача збивали його з пантелику, Гальярдо не зважувався казати їй «ти», навіть і на думці такого не мав. Донья Соль ніколи не заохочувала його до фамільярності, а одного разу, коли він, заникуючись, спробував тремтячим голосом назвати її на «ти», В золотавих очах сеньйори спалахнув такий подив, що присоромлений тореро зрікся свого наміру і став, як і раніше, казати їй тільки «ви».

Вона ж, навпаки, називала Гальярдо на «ти», як і ті аристократи,

що ставилися до матадора по-дружньому. А втім, вона дозволяла собі таку інтимність тільки під час побачень наодинці; коли ж надсилала йому коротенького листа, попереджаючи, щоб не приходив, бо вона збирається зробити візит родичкам, то зверталася до нього на «ви», і не було в її рядках іншого почуття, крім холодної ввічливості світської дами, яка пише чоловікові, що стоїть нижче за неї.

— Ну й жінка! — бурчав Гальярдо, прикро вражений. — Так паче досі вона зналася тільки з пройдисвітами, які привселюдно хвалилися її листами, і тому остерігається. Чи, може, думає, що матадор не здатен бути кабальєро?

Були у цієї дами й інші химери, які засмучували й сердили Гальярдо. Не раз, коли він приходив до неї, котрийсь із лакеїв, схожих на знатних, але зубожілих сеньйорів, перепиняв йому шлях і холодно повідомляв: «Сеньйори немає вдома. Сеньйора вийшла». А він напевне знав, що це брехня, відчував, що донья Соль майже поряд, по той бік дверей та ширм. Просто він обрид їй; переживаючи раптовий напад відрази до матадора і знаючи, що він скоро прийде, прекрасна дама наказувала лакеям не пускати його.

— Годі, урвався терпець! — казав еспада, повертаючись ні з чим. — Більше я сюди не прийду. Не дозволю цій кралі збиткуватися з мене.

Але згодом таки приходив, і йому завжди ставало соромно, що він і справді міг повірити, ніби зможе не зустрічатися з доньєю Соль. Вона обіймала його, міцно пригортала до свого білого й пружного тіла амазонки; уста її кривилися й тремтіли від жадання, широко розкриті очі палали вогнем безумства.

— Навіщо ти напахчуєшся? — обурювалася донья Соль, ніби вдихала огидний сморід. — Це тебе принижує… Я хочу, щоб ти пахнув биками та кіньми. Які то чудові пахощі! Невже вони тобі не подобаються?.. Ну скажи, що подобаються, мій Хуаніне, божа тваринко, мій любий бицю!

Якось уночі, у м’яких сутінках спочивальні, Гальярдо аж налякався, почувши, що белькоче донья Соль, та побачивши вираз її очей.

— Мені хочеться стати звіром. Я буду биком, і ти вийдеш проти мене зі шпагою. А я тебе рогами! Ось так, ось так!

І, судомно стиснувши кулачки, вона щосили стала бити тореро в груди, прикриті лише тонкою шовковою сорочкою. Гальярдо відхилився назад, не бажаючи показати, що жінка може зробити йому боляче.

— Е, ні, биком бути не хочу. Стану я краще собакою… здоровенною вівчаркою з отакенними іклами. Вибіжу тобі назустріч і загавкаю. «Бачите оцього хвалька, що вбиває биків? Кажуть, він великий сміливець. А я його зараз з’їм! Ось так! Га-а-ам!»

І вона з божевільною насолодою вгородила зуби в руку тореро, прокусивши його опуклий біцепс. Від гострого болю Гальярдо вилаявся і відштовхнув від себе цю прекрасну напівголу жінку, схожу на п’яну вакханку з головою, оповитою зміями розпущених кіс.

Донья Соль наче прокинулась.

— Бідолашненький!.. Тобі боляче. І це я вкусила тебе… Далебі, я часом роблюся сама не своя! Дай-но цмокну, і все загоїться. Зараз обцілую всі твої шрами — вони такі гарненькі! Сердешний мій дикунчик, тобі зробили ваву!

І прекрасна фурія покірно лащилася до тореро, муркотіла, як кицька.

Гальярдо, який розумів кохання на старовинний лад і не відрізняв його від подружніх взаємин, не раз хотів побути в доньї Соль до самого ранку. Але коли йому вже здавалося, що він цілком приборкав її своїми пестощами, в ній спалахувало несподіване почуття відрази до матадора, і вона владно наказувала:

— Іди геть. Я хочу залишитися сама. Ти ж знаєш — я тебе не терплю. Ні тебе, ні когось іншого. Чоловіки! Яка бридота!..