Кров і пісок
Шрифт:
Гальярдо напружив пам’ять і пригадав, що справді все було саме так. Він неабияк здивувався. То для цього чоловіка не існує таємниць? А бандит, хизуючись своїм добрим ставленням до тореро, став похвалятися, що для нього перешкод не існує.
— Ви гадаєте, на автомобілі від мене можна втекти? Дідька лисого! Того звіра я спиняю просто — оцією штукою. — І Плюмітас показав на свій карабін. — Якось у Кордові мені треба було поквитатися з одним багатим сеньйором, моїм ворогом. Прив’язав я свого коника край дороги і став чекати. Дивлюся, мчить ота чорна потвора, здіймаючи хмари диму й куряви. Я підняв руку, але він і не думає спинятися, і тоді я вгатив кулю в колесо. Тарадайка прокотилася ще трохи та й стала, а я підбіг і поквитався з
Гальярдо був здивований і приголомшений, слухаючи, з якою професійною невимушеністю розповідає Плюмітас про свої подвиги на великій дорозі.
— Вас мені не було причини спиняти. Ви не з багатіїв. Ви такий самий бідняк, як і я, правда, вам трохи більше щастить, та й ремесло у вас пристойніше. Але якщо ви й маєте гроші, воші вам не задарма дістались. Я вас дуже шаную, сеньйо Хуане. Ви подобаєтесь мені, бо ви матадор совісний, а я люблю сміліших людей. Ми з вами майже товариші: обидва постійно дивимося смерті в очі. Через те, хоча ви мене й не знали, я завжди вас пропускав, ніколи не брав від вас навіть цигарки, та ще й стежив, щоб ніхто не зачепив вас і пальцем, щоб якийсь мерзотник не скористався, бува, з мого імені й не вийшов на дорогу, назвавшися Плюмітасом, бо на цьому світі чого тільки не трапляється…
Несподівана поява урвала мову розбійника, а матадор аж скривився від невдоволення. А хай йому чорт! Донья Соль! Він же звелів Насйоналеві… Бандерильєро з’явився в дверях кухні слідом за дамою і кілька разів скрушно знизав плечима й розвів руками, показуючи маестро, що всі його вмовляння та поради виявились марними.
Донья Соль вийшла у своєму дорожньому костюмі, похапцем причесавшись та закрутивши вузлом золоті коси. Плюмітас у маєтку! Яке щастя! Учора вона думала про нього майже цілу ніч, не можучи заснути й умліваючи від солодкого жаху, і твердо вирішила вранці об’їхати верхи всі навколишні пустельні поля — ану ж пощастить перестріти таємничого розбійника. І ось, паче думки доньї Соль передавались на відстань, злочинець скорився її волі і з самого ранку з’явився в маєток.
Плюмітас! Це ім’я викликало в уяві дами завершений образ розбійника. Здавалося, їй і знайомитися з ним не треба — вона впізнає його з першого погляду. Донья Соль виразно уявляла собі високого стрункого кабальєро з матово смаглявим обличчям: з-під крислатого капелюха, надітого поверх червоної хустки, вибиваються смоляні кучері; гнучке і спритне тіло затягнуте в чорний оксамит; тонкий стан підперезаний пурпуровим шовковим поясом, на ногах шкіряні гетри кольору фініка: такий собі мандрівний лицар андалузьких степів, схожий на стрункого тенора, якого вона бачила в опері «Кармен», того самого, що заради кохання * скидає солдатську форму і стає контрабандистом.
Її широко розкриті від хвилювання очі нишпорили по кухні, але не бачили ні крислатого капелюха, ні прегарного мушкета. Незнайомець із карабіном, що звівся перед нею на ноги, був схожий на польового сторожа, яких вона не раз зустрічала на землях своєї родини.
— Добридень, сеньйоро маркіза… Як ся мав сеньйор маркіз, ваш дядько?
Помітивши звернені на цього чоловіка погляди, донья Соль усе зрозуміла. То оце він такий, Плюмітас?..
Збентежений появою сеньйори, бандит із незграбною галантністю скинув капелюха і стояв з карабіном в одній руці і злинялим фетровим капелюхом — у другій.
Гальярдо був неабияк здивований, почувши слова розбійника. Цей чоловік знає усіх на світі і від надмірної шанобливості навіть наділив донью Соль родовим титулом, що їй не належав.
Оговтавшись від несподіванки, дама знаком показала Плюмітасові, щоб він сів і покрив голову. Розбійник слухняно опустився на стілець, але капелюха поклав поруч себе, на інший стілець.
Ніби прочитавши німе запитання у втуплених у нього очах доньї Соль, Плюмітас провадив:
—
Розбійник схопився і в нападі південного красномовства напрочуд легко знаходив нові й нові славослів’я для прекрасної дами.
Донья Соль зблідла й широко розкрила очі, в яких світився солодкий жах — бандит починав їй подобатись. А що як він приїхав у маєток тільки заради неї?.. Ану ж він хоче викрасти її й завезти у своє гірське лігво, лютий і невблаганний, мов орел, що повертається з полювання у гніздо на скелях?..
Тореро неабияк стривожився, слухаючи цей потік грубих і захоплених вихвалянь. А будь воно прокляте! У його ж маєтку… і на його очах! Якщо й далі так піде, тореро зараз збігає по рушницю, і нехай цей приблудько хоч сто разів Плюмітас, він побачить, що матадор теж уміє стріляли.
Розбійник, мабуть, зрозумів, що його слова подобаються не всім, і прибрав шанобливого вигляду.
— Ви Мені пробачте, сеньйоро маркіза. Це просто базікання, більш нічого. Я маю дружину й четверо малюків, і сердешна проливав через мене більше сліз, ніж богоматір скорбна. Я чоловік смирний, хоч і бандит. Це лиха доля довела мене до такого життя.
І, немов бажаючи будь-що сподобатися доньї Соль, заходився палко вихваляти її родичів. Він глибоко шанує маркіза де Морайму — таких людей на світі небагато.
— Якби всі багатії були такими. Мій батько наймитував у нього і не раз розповідав, яка це добра людина. Якось я занедужав і відлежувався в пастушій хатині, на одному з його пасовищ. Маркіз знав про це, але не виказав мене. Він звелів, щоб на всіх його фермах давали мені все, чого я попрошу, і не зачіпали мене… Хіба можна таке забути?.. І це тоді, коли світ аж кишить багатими мерзотниками!.. Я не раз зустрічав його самого на пустельній дорозі — їде верхи, як молодий парубок, наче й літа його не беруть. «Нехай вам бог помагає, сеньйо маркізе». — «Привіт, хлопче». Він не знає мене і не здогадується, хто я такий, бо товариша свого (Плюмітас показав на карабін) я ховаю під плащем. А мені завжди хочеться спинити його й попросити у нього руку, не для того, щоб потиснути — ні, такого в мене й на думці нема, хіба ж може цей благородний сеньйор потиснути руку душогубові, у кого на совісті стільки убивств та грабунків, — ні, для того, щоб поцілувати її, як руку рідного батька, упасти перед ним навколішки й подякувати за все, що він зробив для мене.
Красномовство, з яким бандит розводився про свою вдячність до маркіза, не зворушило донью Соль. І це славетний Плюмітас!.. Бідолаха! Смирний польовий кролик, якого всі вважають за вовка, одурені його облудною славою.
— Серед багатіїв в дуже лихі люди, — провадив розбійник. — Як вони знущаються з бідняків!.. Неподалік мого села живе один такий, лукавіший, ніж сам юда. Він позичає гроші під проценти. Я попередив його, щоб він не глумився з людей, то цей мерзотник, замість послухатися, нацькував на мене жандарів. Ну то я спалив йому стодолу, наробив ще всякої шкоди, і тепер він уже понад півроку боїться з’явитися до Севільї, боїться носа виткнути із села, щоб не здибатися з Плюмітасом. Ще один такий Хотів вигнати на вулицю стару бабусю — вона, бачте, цілий рік не платила йому за халупу, в якій жили ще її батьки. Якось увечері я навідав того сеньйора — він якраз сідав з родиною вечеряти. «От що, хазяїне, я Плюмітас, і мені потрібно сто дуро». Він викладає гроші, а я з ними до старенької. «Візьміть оці гроші, бабуню, і заплатіть тому юді, а що залишиться — нехай буде вам, користуйтеся на здоров’я».