Кров і пісок
Шрифт:
Близько першої години ночі по дорозі проїхав неквапною риссю верхівець. То був оповісник, пастух, який спинявся перед шинками та під освітленими вікнами будинків і повідомляв, що за чверть години тут пробіжить табун — отож, щоб гасили світло й сиділи тихо.
Цей наказ, оголошений в ім’я національної фієсти [29] , виконувався хутчіше, ніж будь-яке розпорядження влади. Будинки миттю занурилися в пітьму, і їхні білі стіни злилися з темною зеленню дерев; люди притихли й тіснилися, невидимі, за штахетами, парканами та дротяними загорожами, хвилюючись так, ніби зараз мало статися щось неймовірне. За наказом пастуха, який голосно повідомляв про перегін биків, гасли один за одним газові ліхтарі на набережних.
29
Фієста —
Запала глибока тиша. Угорі, над темними верхів’ями дерев, миготіли в безмовному небі зорі; унизу, на землі, чулося тихеньке шарудіння, ніби комашилася в темряві мурашня. Чекання здавалося нескінченним. Та ось крізь прохолодну й густу нічну тишу пробився далекий ледь чутний дзенькіт бубонців. Уже біжать! Ось-ось вони будуть тут!..
Бубонці дзеленчали усе ближче, від глухого тупоту задвигтіла земля. Першими промчали кілька верхівців, які здавалися в темряві велетнями — вони гнали коней щодуху, тримаючи списи напереваги. То були пастухи. За ними проскакали гаррочисти-любителі і серед них донья Соль. Серце її калатало від шаленого збудження — адже досить коневі спіткнутися в цій непроглядній пітьмі, і верхівець неодмінно загине під твердими ратицями лютого табуна, що котився позаду нестримною лавою.
Оглушливо продзеленчали бубонці, невидимі глядачі на мить задихнулися в хмарах пилюки, і, мов жаскі привиди ночі, промчали дикі страховища; вони бігли важко, але здавалися напрочуд спритними, величезні туші розмірено гойдались, з ніздрів виривалося лише форкання; низько пригинаючи могутні голови, вони замахувалися рогами на кожну тінь, налякані й роздратовані криками підпасків, що бігли за табуном, та гострими списами вершників.
Стрімкою лавиною прокотився табун, і вже за мить не стало на що дивитися. Задоволені, що таки дочекалися цієї блискавичної вистави, люди висипали з-за парканів на вулицю, а найцікавіші побігли за табуном — подивитись, як биків заганятимуть у корралі.
Перед самим цирком вершники круто звернули вбік, і бики з розгону кинулися за своїми ватажками в «рукав» — вузький провулок між парканами, що вів прямо в корралі.
Гаррочисти-любителі раділи: перегін удався на славу. Табун промчав від пасовища до цирку, «як у мішку», жоден бик не відстав, а то загонщикам та пастухам довелося б добре поморочитись. Усі бики чудової породи — найкращі з маркізових черед. Завтра буде на що подивитися, аби тільки Матадори не дали маху й виступили на совість… У надії добре повеселитися на завтрашній фієсті ніші та кінні загонщики розійшлись по домівках. За годину на площі перед цирком не лишилося жодної живої душі; у череві величезної затопленої темрявою споруди люті бики помалу заспокоювались і засинали останнім у своєму житті сном.
Наступного ранку Хуан Гальярдо прокинувся майже вдосвіта. Спав він погано, його замучили уві сні тривожні кошмари.
Краще б йому зовсім не виступати на арені Севільї! В інших містах та селищах він живе парубоцьким життям, забуваючи на якийсь час про родину; кімната в готелі йому чужа, вона нічого не говорить ні його душі, ні серцю. Але вбиратися в костюм тореадора у своїй спальні, раз у раз натикатись на речі, що нагадують про Кармен, виходити назустріч небезпеці з будинку, який він сам спорудив і в якому жив спокійним сімейним життям — усе це позбавляє Гальярдо впевненості в собі, і він так хвилюється, ніби вперше виходите на бій з биком. А ще він боїться земляків, з якими йому треба жити і чия думка для нього важливіша, ніж оплески на всіх інших аренах Іспанії. О, жахлива мить, коли Гарабато закінчує вдягати його і пора виходити з дому! У костюмі матадора він спускається в тихе патіо. Підбігають небожата, захоплено мацають блискучі оздоби, але не зважуються заговорити до дядька; вусата сестра цілує його з виразом жаху, ніби проводжає на певну смерть; мати ховається в найдальшій кімнаті — ні, вона не вийде до сина, їй нездужається. Кармен намагається приховати своє хвилювання — бліда як смерть, з міцно стиснутими посинілими губами, вона нервово кліпає віями, силкуючись стримати сльози; та коли бачить, що чоловік уже в передпокої, рвучко
Тут розгубився б і сам Роже де Флор, про якого так любив згадувати Хуанів шуряк.
— А будь воно прокляте!.. — вигукнув Гальярдо. — Та ні за які скарби не погодився б я виступати в Севільї, але ж треба потішити земляків і заткнути пельку негідникам, що розпускають чутки, ніби я боюся севільської публіки.
Піднявшися того ранку з постелі, еспада встромив у зуби сигарету і став походжати по будинку, раз у раз потягуючись, щоб перевірити, чи не втратили його мускулясті руки гнучкості. Зайшов на кухню випити келих касальї і побачив там матір; незважаючи на похилий вік та опасистість, старенька моторно поралась по господарству, крутилася біля печей, по-материнському покрикувала на служниць, стежила, щоб у домі був добрий лад.
Гальярдо вийшов у осяяне вранішнім сонцем патіо. Глибоко вдихнув свіже повітря. У ранковій тиші дзвінко щебетали пташки, вистрибуючи в позолочених клітках. З неба лився потік сонячних променів, відбиваючись золотим трикутником на мармурових плитах, на зеленому листі, що облямовувало чашу водограю, і на прозорій воді, яка рябіла бульбашками там, де плямкали, широко роззявляючи круглі роти, червоні рибки.
У патіо еспада побачив якусь жінку в чорному, а біля неї цебро з водою. Майже лежачи на мармурових плитах, вона терла навколо себе ганчіркою, і під пестливим доторком вологої тканини оживали веселі барви. Жінка підвела голову.
— Добридень, сеньйоре Хуане, — мовила вона з тією ніжністю в голосі, з якою народ ставиться до своїх героїв, і захоплено втупила в нього єдине око. На місці другого ока була чорна ямка, оточена густим мереживом зморщок.
Сеньйор Хуан не відгукнувся на привітання. Злякано відсахнувшись, він побіг на кухню й голосно покликав матір.
— Хто ота жінка, мамо, ота одноока відьма, що миє патіо?
— Яка ж вона відьма, сину?.. То чесна жінка! Наша прибиральниця захворіла, і я покликала цю бідолашну, бо ж у неї купа дітей.
Але тореро ніяк не міг заспокоїтись, в очах його застиг вираз тривоги й страху. А будь воно прокляте! Корида в Севільї, і ось маєш: перша людина, яка йому сьогодні зустрілася… одноока! От щастить так щастить! Гіршої прикмети й бути не може — мабуть, тільки в ним трапляються такі оказії. Чи в домі бажають його погибелі?..
Перелякана похмурими передчуттями сина та цим спалахом гніву, мати стала виправдовуватись. Вона й на думці не мала чогось поганого. Адже бідній жінці треба заробити хоч кілька песет, щоб нагодувати малих. Ми повинні бути добрими й дякувати богові, що він згадав про нас і врятував від злиднів, бо й нам жилося колись не краще.
Гальярдо зрештою заспокоївся: спогад про колишні нестатки пробудив у нього співчуття до бідної жінки. Гаразд, нехай одноока лишається, а там — як бог дасть.
Одвертаючись і майже задкуючи, щоб не зустрітися поглядом із жахливим оком, яке накликає біду, матадор перейшов патіо і зачинився у своєму кабінеті, що прилягав до передпокою.
На білих стінах, викладених до висоти людського зросту арабськими кахлями, висіли афіші корид, видрукувані на різноколірних шовкових клаптях. Дипломи з яскравими титулами всіляких добродійницьких товариств нагадували про кориди, в яких Гальярдо виступав задарма, на користь бідних. Незліченні портрети матадора стоячи, сидячи, з розгорнутим плащем або зі шпагою напоготові свідчили про те, з якою увагою ставилися газети до національного героя, відтворюючи його в усіх можливих позах. Над дверима висів портрет Кармен у білій мантильї, яка відтінювала її чорні очі та червоні гвоздики в темному волоссі. Якраз навпроти, над кріслом, що стояло біля письмового стола, здавалося, нависала над усією кімнатою величезна голова чорного бика зі скляними очима, блискучими, полакованими ніздрями, білою плямою на лобі та довжелезними гладенькими рогами — біля самої голови вони були кольору слонової кістки, далі — темніли і переходили в синяво-чорні, гострі, як ножі, кінчики. Пікадор Пияхе, дивлячись на могутні роги цієї тварини, завжди вдавався до поетичного порівняння. Вони, мовляв, такі великі й розгалужені, що пісню дрозда, який сяде на одному кінчику, не буде чутно на другому.