Кров і пісок
Шрифт:
У цих постійних переїздах, завжди оточений палкими шанувальниками, які докладали всіх зусиль, щоб зробити йому приємність, Гальярдо сходився з жінками і гуляв на бенкетах, влаштованих на його честь. Після кожної пиятики голова в нього йшла обертом, і він робився похмурий та лютий. Усе його тоді страшенно дратувало, хотілося мучити жінку, помститися на ній за всі ті знущання, яких він зазнав від примхливої доньї Соль.
Часом Гальярдо охоплювало нездоланне бажання звірити свої переживання Насйоналеві — знайти розраду у відвертій сповіді, скинути з душі тяжкий камінь.
До того ж далеко від рідної Севільї Хуан відчував до Себастьяна якусь особливу приязнь, мало не ніжність. Адже той знав про його любовні взаємини з доньєю Соль, бачив
Насйональ вислуховував маестро мовчки й осудливо хитав головою.
— Тобі, Хуане, треба забути про цю сеньйору і то якомога скоріше. Для таких, як ми, добра згода в родині важить багато, бо колись ми можемо повернутися додому й каліками. Ти не думай, ніби Кармен ні про що не здогадується, вона знає більше, ніж ти гадаєш. Мені вона не раз патякала, що їй відомо про твої шури-мури з маркізовою небогою… Сердешна! Це гріх — змушувати її страждати!.. Вона також жінка з характером і якщо втратить терпець, це тобі так не минеться.
Але Гальярдо, який, живучи далеко від родини, тільки й думав що про донью Соль, пускав повз вуха застереження Насйоналя й лише знизував плечима на його докори. З безсоромністю самовдоволеного коханця, який хоче, щоб йому заздрили, він прагнув виговоритись, поділитися з другом спогадами про пережиті хвилини щастя.
— Ти собі не уявляєш, що то за жінка! Мені жаль тебе, Себастьяне, адже ти навіть не здогадуєшся, що таке справжня краса. Усі жінки Севільї ніщо супроти доньї Соль. У жодному місті, у жодному селищі, де ми з тобою бували, ти не бачив жінки хоча б трохи на неї схожої. Іншої такої доньї Соль не знайдеш у всьому світі. Після неї чоловікові ніякої вже не захочеться… Якби ти лишень знав її, друже, як знаю я! Наші жінки пахнуть чистим тілом, свіжою білизною. Але ця, Себастьяне!.. Уяви, що ти вдихаєш пахощі всіх троянд Алькасарського саду *… Ні, це навіть щось чарівніше: тут і жасмин, і козолист, і аромат квітів, що, мабуть, ростуть у раю. І все це так і струмує від неї, ніби то пахтять не парфуми, якими вона побризкалась, а її благородна кров. А ще — вона зовсім не така, як ті дурепи, що набридають відразу. З нею завжди до чогось прагнеш: бажаєш чогось нездійсненного і, здається, ось-ось ухопиш його, а воно вислизає від тебе. Коротше кажучи, Себастьяне, ти нічогісінько в цьому не тямиш, не розумієш, що це таке — благородна сеньйора. Отож заткни пельку і не читай мені проповідь.
Гальярдо вже не отримував листів із Севільї. Донья Соль вирушила в мандри за кордон. Одного разу матадор зустрівся з нею, виступаючи в Сан-Себастьяні. Красуня перебувала в Біарріці і приїхала з кількома французькими дамами, які прагнули познайомитися з тореро. Другого дня вона вже й поїхала. Протягом літа Хуан мав про неї вісті лише вряди-годи або з небагатьох її листів, або з листів повіреного, який повідомляв йому те, про що довідувався від маркіза де Морайми.
Донья Соль подорожувала по модних морських курортах; їхні назви тореро чув уперше та й вимовити жодної не зміг би. Потім він довідався, що прекрасна дама мандрує по Англії, потім — що перебралася до Німеччини: послухати кілька опер у якомусь незвичайному театрі, який відкривається лише на кілька тижнів у рік. Гальярдо втратив надію знову її побачити. Донья Соль була перелітною пташкою, непосидючою шукачкою пригод, і дарма сподіватися, що на зиму вона повернеться в своє севільське гніздо.
Гнітюче передчуття, що він уже ніколи її не побачить, страшенно засмучувало тореро; тільки тепер він збагнув, яку владу має ця жінка над його плоттю і його волею. Він уже ніколи її по зустріне! Навіщо ж тоді важити життям і прагнути слави? Навіщо йому тоді поклоніння й оплески публіки?
Повірений заспокоював свого матадора. Вона повернеться, в цьому немає сумніву. Хоча б на рік, але приїде неодмінно. Примхи примхами, а донья Соль жінка практична і вміє
Матадор повернувся до Севільї наприкінці літа. Йому ще залишалося чимало корид на осінь, але він вирішив скористатися з місячної перерви і відпочити вдома. Родина його була на курорті в Санлукарі, бо обидва племінники, які в них виховувалися, захворіли на золотуху й потребували цілющого морського повітря.
Гальярдо аж затремтів від хвилювання, коли одного дня повірений сказав йому, що, несподівано для всіх, донья Соль повернулася до Севільї.
Еспада негайно зробив їй візит, і вже з перших слів був вражений холодною люб’язністю дами та виразом її очей.
Вона дивилася на нього як на незнайомця, ніби дивуючись, що може бути спільного між нею та цим дужим і грубим чолов’ягою, який убиває биків.
І Хуан відчув, що між ними наче провалля розверзлося. Тепер він бачив у ній зовсім іншу жінку: знатну чужоземку з якихось далеких країв.
Розмова була спокійною. Донья Соль, здавалося, про все забула, а Гальярдо не смів ні про що їй нагадувати і не зважувався на найменшу вільність, боячись наразитися на спалах гніву.
— Севілья! — вигукнула донья Соль. — Чудове… і навіть дуже приємне місто. Але на світі стільки цікавого! Скажу вам щиро, Гальярдо: одного дня я знімуся з якоря назавжди. Мені тут робиться страшенно нудно. Мою Севілью ніби підмінили.
Вона вже не казала йому «ти». Тореро приходив до неї ще кілька разів, але жодного разу не посмів нагадати їй про минуле. Тільки мовчки дивився на неї своїми африканськими очима, закоханими й сумними.
— Я помираю з нудьги. Не сьогодні-завтра поїду звідси! — вигукувала дама щоразу, як приходив тореро.
Знову став зустрічати його перед штахетною хвірткою слуга з величними манерами, повідомляючи, що сеньйори немає вдома. А тим часом матадор знав напевне: вона у себе.
Якось, розмовляючи з доньєю Соль, Гальярдо обмовився, що хоче на короткий час навідатись до свого маєтку Рінконади. Треба оглянути кілька оливняків, які повірений прикупив до його угідь і яких він досі не бачив. Не завадить також наглянути, як посуваються польові роботи.
Донья Соль враз вирішила, що поїде з еспадою, й аж посміхнулася — такою абсурдною і зухвалою здалась їй ця думка. Відвідати маєток, у якому родина Гальярдо проводить частину року! Своїм вторгненням порушити мирний спокій затишного гніздечка, отруїти духом розбещеності й гріха скромний сільський дім, де живе зі своїми рідними бідолашний хлопець!..
Нечувана зухвалість такого наміру остаточно переконала даму. Вона поїде з ним: їй цікаво побачити Рінконаду.
Гальярдо збентежився. А що як наймити маєтку розкажуть матері й дружині про ці відвідини? Але, поглянувши на донью Соль, відразу забув про все. Хто знає!.. Ану ж ця подорож допоможе йому знову здобути її прихильність!
Проте він усе ж таки спробував відмовити донью Соль від її наміру:
— А Плюмітас?.. Ви знаєте, ходять чутки, ніби він шастає десь поблизу Рінконади?
О, Плюмітас! Затьмарене нудьгою обличчя доньї Соль проясніло.
— Як цікаво! Я дуже хотіла б із ним познайомитись.
Гальярдо став готуватися до поїздки. Він був збирався їхати сам, але заради безпеки доньї Соль вирішив узяти ще кого-небудь на випадок зустрічі з лихими людьми.
Він візьме з собою пікадора Потахе. Цей здоровило не боїться нікого на світі, крім своєї дружини-циганки, яка, коли їй набридало терпіти чоловікові стусани, люто кусалась. Цьому хлопцеві можна не пояснювати нічого. Йому аби вдосталь було вина. Чи то від постійної пиятики, чи від частих падінь із коня на арені, Потахе завжди був якийсь очманілий. Мабуть, у голові йому весь час шуміло, і тому говорив він заникуючись, а світ бачив, як у тумані.