Кров і пісок
Шрифт:
Матадор сів за гарний письмовий стіл, заставлений усілякими бронзовими дрібничками. На ньому не було жодного аркуша паперу, зате лежав кількаденний шар пороху; чорнильниця у величезному письмовому приборі з двома бронзовими кіньми не мала й краплі чорнила, гарні ручки з собачими головами на кінцях були без пер. Знаменитому чоловікові не доводилося писати. Усі контракти та інші ділові папери складав дон Хосе, а Гальярдо лише ставив свій підпис, повільно й ретельно ви водячи літери за столиком аристократичного клубу на вулиці Змій.
Збоку стояла бібліотека; завжди замкнена дубова шафа, за скляними дверцятами якої виднілися ряди товстенних показних томів з новісінькими
Коли дон Хосе почав величати свого матадора «тореро-аристократом», Гальярдо відчув потребу бути гідним цього високого титулу й просвітитися, щоб нові друзі не мали його за неука і не сміялися з нього, як із багатьох його товаришів по ремеслу. Одного, дня він із рішучим виглядом зайшов до книгарні.
— Пришліть мені, будь ласка, книг на три тисячі песет.
Побачивши, що продавець дивиться на нього розгубленим поглядом, ніби не зрозумівши, тореро з притиском повторив:
— Мені потрібні книги, я ж вам ясно сказав… Якомога більші, і бажано, щоб із золотим тисненням на палітурках.
Гальярдо пишався своєю бібліотекою. Коли в клубі заходила мова про щось для нього не зрозуміле, тореро посміхався і думав:
«Про це напевно написано в одній із книг, що стоять у мене в кабінеті».
Одного дощового дня, коли Хуанові нездужалось і не було чого робити, він довго тинявся по кімнатах, потім підійшов до шафи, із святобливим хвилюванням відчинив дверці і взяв найбільший том., тримаючи книгу в руках так шанобливо, ніби витяг якогось таємничого бога з його святилища. Читати йому обридло вже після кількох рядків, і він став перегортати сторінки, милуючись кольоровими гравюрами та радіючи, мов дитина. Леви, слони, дикі коні з розмаяними гривами й вогнистими очима, віслюки, помережані барвистими смугами, наче їх розмальовано під транспарант… Тореро безтурботно просувався стежкою мудрості, аж раптом побачив малюнок скрученої в кільця змії. Леле, гадина! Гадина — віщунка лиха! Він миттю притиснув до Долоні середній та підмізинний пальці, розчепірив указівний та мізинець у вигляді рогів і тицьнув перед себе, щоб відвести пристріт. Хутко перегорнув ще кілька сторінок, але всі гравюри зображували страшних гадів. Тоді тремтячими руками він закрив книгу, поставив її назад у шафу і прошепотів: «Згинь!
Згинь!» — прагнучи до кінця розвіяти лихі чари.
Відтоді ключ від книжкової шафи валявся в шухляді письмового столу під газетними вирізками та старими листами, і ніхто про нього ніколи не згадував. Еспада не відчував потреби читати. Коли любителі приносили газету, що давала дошкульну статтю, спрямовану проти когось із суперників Гальярдо, він просив шуряка або Кармен прочитати йому статтю вголос і слухав з блаженною усмішкою, посмоктуючи сигару.
— Гарно, гарно! Ох і вміють же ті хлопці писати!..
Коли газета друкувала дошкульну статтю проти Гальярдо, ніхто її не читав, і еспада з презирством говорив про людей, які беруться судити про бій биків, а самі нездатні плащем на арені махнути…
Посидівши на самоті у своєму кабінеті, Гальярдо відчув ще більшу тривогу. Погляд матадора несамохіть затримався на голові бика, і в пам’яті ожив найприкріший випадок за всі часи його виступів на арені. Переможець не зміг відмовитися від такої втіхи — поставити у себе в кабінеті голову тієї підступної тварюки і вряди-годи злорадісно поглядати на неї. Ох і нагрів він собі чуба, коли бився з цим биком на арені Сарагоси! Гальярдо мав тоді таке відчуття, що розуму в його ворога не менше, ніж у людини. Ставши як укопаний, бик із диявольською підступністю чекав, поки еспада підійде впритул, не звертаючи найменшої уваги на червоний клапоть і цілячи
Кінець кінцем Гальярдо вирішив, що годі сидіти насамоті в кабінеті й дивитись на голову тієї зловорожої тварюки — ще наврочить йому не менше, ніж одноока жінка.
— Будь ти проклятий і будь проклятий той мерзотник, що тебе вигодував! Нехай усі твої родичі потруяться травою, коли пастимуться на луках!..
Зайшов Гарабато і повідомив, що в патіо чекають на еспаду кілька друзів шанувальників, які завжди навідували його перед коридою. Гальярдо миттю забув про свої тривоги і вийшов, усміхаючись, випнувши груди і три маючись так хвацько, немов бики, які чекали на арені були його особистими ворогами, і йому не терпілося вийти з ними на герць і покласти їх усіх влучними ударами шпаги.
Як і завжди в дні кориди, він обідав сам і їв дуже мало, Щойно Гарабато став одягати його, як жінки кудись поховалися. Вони ненавиділи це блискуче вбрання, що дбайливо зберігалося в матер’яних чохлах, ці пишні шати, які створили добробут родини.
Прощання, як звичайно, було для Гальярдо тяжким і нестерпним. Мати й сестра втекли — не хотіли бачити, коли він виходитиме; Кармен стримувалася з останніх сил, щоб — зберегти спокій, і навіть провела його до дверей; племінники дивилися на дядька з цікавістю й переляком. Усе це дратувало тореро, який перед близькою небезпекою забував про страх і тримався хвацько й гордовито.
— Можна подумати, мене тягнуть на шибеницю! Ну, бувайте! Заспокойтеся, все буде гаразд.
Матадор проштовхався крізь гурт сусідів та всяких роззяв, які з’юрмились на вулиці, щоб побажати щастя сеньйору Хуанові, і сів у карету.
Коли еспада виступав у Севільї, день для його близьких тягся нестерпно довго. В інших випадках вони терпляче й покірно чекали вечірньої телеграми. Але тут Хуаи змагався зі смертю зовсім поруч, і його рідні, охоплені непевністю і тривогою, хотіли щочверть години знати, як розгортаються події на арені.
Лимар, одягнений як сеньйор, у гарному світлому костюмі та капелюсі з шовковистого фетру, пообіцяв жінкам, що передаватиме їм новини з кориди, хоча й був розлючений нечемністю свого уславленого родича — адже той і не подумав підвезти шуряка до цирку в екіпажі квадрильї! Щоразу, як Хуан уб’є бика, він посилатиме сюди з новинами якогось хлопчика, адже їх кишить навколо цирку.
Корида обернулася для Гальярдо в справжній тріумф. Вийшовши на арену й почувши бурхливі оплески, матадор відчув приплив могутніх сил.
Земля, на якій він тепер стояв, була його землею. Навіть вигляд арени впливав на забобонну душу Гальярдо. Згадалися йому широкі білуваті арени Валенсії та Барселони; темні землянисті арени півночі і червонястий грунт великого мадридського цирку. Севільська арена відрізнялася від усіх інших — посипана піском із Гвадалквівіру, ніби побризкана світло-жовтою фарбою. А коли з розпорених кінських черев, мов із тріснутих глеків, лилася На арену Севільї червона кров, Гальярдо здавалося, що він бачить перед собою барви національного прапора, того, який майорів над куполом цирку.