Кров і пісок
Шрифт:
Потім Лобато розповідав про свої мандри у Гвадаррамських горах, понад бурхливими річечками, які збігають із покритих талим снігом вершин і несуть у великі річки свої прозорі, як кришталь, води; про зелені квітучі полонини; про те, як кружляють над сонними биками птахи і сідають відпочивати на роги; про вовків, що виють ночами десь далеко, дуже далеко, ніби налякані нашестям могутніх тварин, які йдуть за дзвіночками ватажків, щоб відвоювати в сіроманців частину дикої пустелі… А про Мадрид він і слухати не хоче: тут люди задихаються! У цьому нескінченному лісі будинків пастух визнавав тільки таверну «Курка» з її вином та смачними стравами.
Лобато
Коли Гальярдо та Лобато вийшли з корралю, до маестро з шанобливим поклоном підійшов якийсь чоловік. То був старий прибиральник цирку. Він виконував цю роботу багато років і знав усіх славетних тореадорів свого часу. Одягнений був він бідно, але на його пальцях часто виблискували жіночі персні, а сякаючись, прибиральник витягував звідкись із глибин своєї блузи малесенького батистового носовичка з вишитою монограмою і тонким мереживом, від якого ще струміли ніжні пахощі.
Цілий тиждень він сам підмітав величезну арену, амфітеатр і ложі, ніколи не нарікаючи на те, що багато роботи. Коли імпресаріо бував ним незадоволення і хотів його покарати, він відчиняв ворота волоцюгам, що вешталися поблизу цирку, і бідолаха-прибиральник слізно обіцяв виправитися, боячись, що цей вуличний набрід відбере в нього роботу.
Лише зрідка старий брав собі на допомогу з півдесятка хлопчаків, які вчилися на тореро, і вони виконували всі його розпорядження за дозвіл подивитися кориду з «собачої ложі», тобто крізь штахетні дверці поруч із стійлами для биків — туди виносили поранених тореро. Ухопившись за чавунні штахети, підручні прибиральника дивились на сцену, сварилися й заводили бійку за краще місце, як мавпи в клітці.
Протягом тижня старий спритно розподіляв обов’язки по прибиранню цирку. Хлопців посилав підмітати ряди на сонячному боці, там, де сиділа брудна й убога публіка, що залишає після себе ціле звалище апельсинових шкаралуп, клаптиків паперу та недокурків.
— Пильнуйте мені тютюн! — наказував прибиральник своєму війську. — Хто привласнить хоч один недокурок, той не побачить у неділю кориди.
А сам неквапно й терпляче, мов шукач скарбів, підмітав тіньовий бік, нишпорячи по ложах та ховаючи до кишень усякі знахідки: віяла, персні, носовички, монети, жіночі прикраси — усе те, що лишалося після нашестя чотирнадцятитисячної орди. Тютюн з недокурків він висушував на сонці й продавав. Цінні знахідки відносив до однієї тандитниці, яка скуповувала все, що глядачі забули в ложах або випустили з рук від хвилювання.
Гальярдо відповів на улесливе привітання старого, дав йому сигару і попрощався з Лобато. Він домовився із загонщиком, що той відлучить для нього двох відібраних биків у окремий загін. Інші матадори не заперечуватимуть. То хлопці молоді, сміливі, їм щастить, і вони вб’ють якого завгодно бика, що їм дістанеться.
Коли Гальярдо вийшов на подвір’я, де й досі випробовували коней, від гурту цікавих відійшов високий худорлявий чоловік із смаглявим обличчям, одягнений як тореро. З-під чорного фетрового капелюха вибивалися пасма посрібленого сивиною чуба, а від кутиків рота розбігалися зморшки.
—
Це був колишній матадор, замолоду добре відомий публіці, але тепер його мало хто пам’ятав. Інші матадори, які з’явилися після нього, затьмарили його скромну славу, і Пескадеро, трохи повиступавши в Америці й діставши там кілька ран, пішов з арени. Гальярдо чув, що на свої заощадження Пескадеро купив таверну неподалік цирку, живе скромно й уникає товариства любителів та тореро. Тому він здивувався, побачивши його тут.
— Що поробиш! — меланхолійно відповів Пескадеро. — Не можу забути. На кориди я ходжу рідко, але старе ремесло мене вабить й інколи зазираю сюди по-сусідському. Тепер я тільки шинкар.
Дивлячись на його сумне обличчя, Гальярдо пригадав іншого Пескадеро, одного з героїв свого дитинства, гордовитого красеня, улюбленця жінок, який, коли бував у Севільї, гуляв вулицею Кампана в крислатому оксамитовому капелюсі та курточці винного кольору, туго перехопленій строкатим шовковим поясом, і тримав у руці тростину, оздоблену слоновою кісткою й увінчану золотою головкою. Отаким убогим та всіма забутим стане й він, якщо піде з арени!..
Вони довго розмовляли про своє ремесло. Пескадеро, як усі старі, озлоблені невдачами, бачив усе тільки в чорному світлі. Справжніх тореро давно немає. Тепер і не побачиш відважних людей. «Як годиться» вбивають биків тільки Гальярдо та ще, може, два або три матадори. Навіть бики і ті перевелися — не такі могутні, як колись.
Трохи виговорившись, Пескадеро запросив давнього друга до себе. Якщо вже вони зустрілись і матадор не має чого робити, він покаже йому свій заклад.
Гальярдо погодився. Вони звернули на одну з вулиць, що прилягали до цирку, і зайшли в непоказну таверну з пофарбованим у червоне фасадом і червоними фіранками на вікнах. У вітрині на запорошених тарелях були виставлені запечені в тісто відбивні котлети, смажена птиця та маринади в пляшках. У залі з оцинкованим прилавком стояли барила, пляшки, круглі столики та дерев’яні табурети, а на стінах виднілося безліч кольорових журнальних вирізок із портретами знаменитих тореро та найефектнішими прийомами кориди.
— Випиймо по склянці монтільї, — запропонував Пескадеро, кивнувши парубійкові, що стояв за прилавком.
Побачивши Гальярдо, хлопець усміхнувся, а матадор пильно глянув йому в обличчя, потім кинув погляд на порожній правий рукав курточки.
— Здається, я тебе знаю, — сказав він.
— Ще б пак не знаєш, — озвався Пескадеро. — Це Піпі.
Почувши юнакове прізвисько, — Гальярдо відразу пригадав, хто він такий. Відважний хлопець, який колись напрочуд майстерно всаджував бандерильї; про нього вже говорили як про «тореро з майбутнім». Та одного дня на мадридській арені бик ударив його рогом у руку, довелося ампутувати її, і Піпі мусив забути про виступи на коридах.
— Я взяв його до себе, Хуане, — провадив Пескадеро. — Родини в мене нема; дружина моя померла, зате я маю тепер сина… Нелегко! Але як на додачу до всіх нещасть у людини ще й відібрати серце, то нащо їй жити?.. Звісно, в розкошах ми не копаємось, живемо як можемо, але все, що я маю, належить і Піпі. Сяк-так перебиваємося, дякуючи старим друзям, що іноді заходять сюди поснідати або пограти в карти, але головним чином завдяки школі.
Гальярдо посміхнувся. Він уже чув, що Пескадеро відкрив поблизу своєї таверни школу тавромахії.