Кров і пісок
Шрифт:
— Що поробиш, друзяко! — мовив старий тореро, ніби виправдовуючись. — Треба якось жити, а школа дає більше прибутку, ніж усі відвідувачі таверни. У ній навчаються дуже достойні люди: молоді сеньйори, що хочуть відзначитись у любительських боях; чужоземці — любителі кориди, яким на старості років забандюрилося стати тореро. Зараз у мене є один такий учень. Щодня приходить. Ходімо, покажу.
Вони перейшли через вулицю й попрямували до обгородженого високим парканом загону. На дощаних воротях красувався виведений смолою напис: «Школа тавромахії».
Коли зайшли досередини, Гальярдо насамперед звернув увагу на бика — дерев’яне,
Парубійко з начесаним на вуха волоссям, у шапчині та розхристаній сорочці керував рухами звіра, штовхаючи його вперед щоразу, коли до нього підступав «учень» з плащем у руці.
Посеред загону стояв опецькуватий літній пан з рум’яним обличчям та жорсткими сивими вусами. Він був без піджака і тримав у руках бандерильї. Під парканом на стільці, спершись руками на спинку другого стільця, сиділа дама в капелюшку з квітами — також літня й не менш огрядна, ніж чоловік. Її червоне обличчя, вкрите жовтими, наче висівки, плямами, так і спалахувало радістю щоразу, як чоловік майстерно всаджував бандерилью. Коли вона сміялася, коливались троянди на капелюшку і підстрибували фальшиві, руді, аж червоні, кучері. Плескаючи в долоні, жінка широко розставляла ноги, і спідниця підсмикувалась угору, трохи відкриваючи пишні, але вже зів’ялі принади.
Стоячи біля хвіртки, Пескадеро пояснив Гальярдо, що то за люди. Вони ніби французи чи то інші якісь чужоземці; він до пуття не знає, звідки вони, та йому й байдуже. Це подружжя мандрує світом і де тільки не побувало. Чоловік, якщо вірити його розповідям, змінив тисячу професій: був шахтарем у Африці, орендував землю на далеких островах, ганявся з лассо за дикими кіньми по безкраїх рівнинах Америки. А тепер надумав стати тореро, щоб, як іспанці, заробляти цим ремеслом гроші. Він щодня приходить у школу, прагне до своєї мети, як уперта дитина, і щедро платить за уроки.
— Уявляєш собі тореро з отаким черевом!.. Та ще й у п’ятдесят років!
Побачивши Гальярдо та Пескадеро, учень опустив руки з бандерильями, а дама обсмикнула спідницю й поправила заквітчаний капелюшок. — Oh, cher ma'ilre! [37]
— Добривечір, мосью. Вітаю вас, мадам, — мовив учитель, підносячи руку до капелюха. — Ану, мосью, подивимось, як ваші успіхи. Не забули моєї науки? Ви стоїте на місці і дражните бика, він нападає і коли опиняється біля вас, ви відхиляєтесь і встромляєте бандерильї в загривок. Вам не треба пі про що думати, бик усе зробить сам. Увага! Готові?
37
О любий учителю (франц.).
Маестро відійшов трохи вбік і спинився перед грізним биком чи то пак перед шибеником, який стояв за опудалом, впершись у нього руками й наготувавшися штовхати його вперед.
— Е-г-гей!.. Сюди, Моріто!
Рибакеро люто заревів і затупотів ногами, роздражнюючи бика, збуджуючи бойовий дух у його порожньому рогозяному череві та солом’яній голові. І Моріто кинувся вперед, як живий, поскрипуючи колесами і трясучи головою на нерівному ґрунті, а ззаду підштовхував звіра хлопчак, щоб той швидше біг. Жоден бик з найкращого
Присутні вітали цей майстерний удар бурхливими оплесками, а бандерильєро спокійно залишався на місці, підтягуючи шлейки штанів та поправляючи манжети сорочки. Його дружина, охоплена буйною радістю, аж відкинулася назад, плескаючи в долоні та сміючись. Під натиском пишних тілес спідниця знову підскочила вгору, відкривши сховані принади.
— Чудово, мосью! — вигукнув Пескадеро. — Першокласний удар!
Потішений похвалою вчителя, чужоземець скромно відповів, ударивши себе в груди:
— Я маю найголовніше: мужність, багато мужності.
Потім, бажаючи відсвяткувати свій успіх, він кивнув пажеві Моріто, який аж облизнувся, угадавши наказ. Принести пляшку вина! Три порожні пляшки вже валялися біля дами, яка аж пашіла рум’янцем і чимраз вище підсмикувала спідницю, гучним реготом вітаючи подвиги чоловіка-тореро.
Довідавшись, що з учителем прийшов сам знаменитий Гальярдо й упізнавши його в обличчя, яким вона так часто милувалася в газетах та на сірникових етикетках, чужоземка аж побіліла, а очі її заволоклися серпанком ніжності. «Oh, cher ma'itre!» Вона всміхалася матадорові, терлась об нього, жадала впасти в його обійми усією вагою свого пишного розм’яклого тіла.
Дзеленькнули склянки з вином у славу нового тореро. Навіть Моріто узяв участь у святкуванні — за нього вишів шибеник, що був йому за няньку.
— За два місяці, а то й раніше, мосью, — сказав Пескадеро з андалузькою поважністю, — ви всаджуватимете бандерильї на мадридській арені, як сам господь бог, і вам дістанеться вся слава, всі гроші і всі жінки… з дозволу сеньйори.
А сеньйора, умліваючи від задоволення, не зводила з Гальярдо ніжного погляду, і її пишні форми коливалися від гучного сміху, як хвилі.
Чужоземець з упертістю людини, що твердо постановила домогтися мети, захотів негайно продовжити урок. По можна гаяти часу. Він прагнув якомога скоріше опинитися на мадридській арені й здобути ті дари, які пообіцяв йому вчитель. Його червонощока подруга, побачивши, що обидва тореро зібралися йти, знову вмостилася на своє місце з пляшкою вина, залишеною під її охорону.
Пескадеро провів Гальярдо до кінця вулиці.
— Прощай, Хуане, — мовив він невесело, — Може, завтра зустрінемося в цирку… Тепер ти бачиш, до чого я дійшов. Доводиться заробляти собі на хліб цим обманом та блазнюванням.
Гальярдо пішов, глибоко замислившись. І це той самий чоловік, якого він колись бачив гордим і безтурботним, який розкидався грішми, мов князь, упевнений у своєму майбутньому!.. Але всі свої заощадження він утратив на невдалих спекуляціях. Життя тореро не може навчити людину розважливо обходитися з грішми. І його, Гальярдо, умовляють покинути своє ремесло? Ніколи! Просто треба підходити до биків ближче.
Усю ніч ця думка витала над чорною порожнечею його сну. Треба підходити до биків ближче! Вранці він прокинувся сповнений твердої рішучості. Він підходитиме до биків зовсім близько, приголомшить публіку своєю відвагою.