Ліцей слухняних дружин

Роздобудько Ирэн Виталиевна

Є окремий, зворушливий стенд, на полицях якого – фотокартки немовлят. Сад немовлят! Ціла земна куля, засаджена нами!

Є й особливий стенд, до якого нас обов’язково підводили в дитинстві під час першої екскурсії: «Обличчя ганьби».

На ньому картки страчених за невірність, невдячність чи за інший із десятка гріхів, котрі суворо караються за Статутом нашого закладу.

Сказавши про гріхи, варто сказати про чесноти. Ці поняття тісно пов’язані між собою. Тобто, сказавши «А», маєш знати про «Б»! В даному

випадку – навпаки. «А» – то чесноти, «Б» – гріхи.

Щодо переліку першого – це ясно, мов двічі по два.

Адже всі десять заповідей, з яких складається наш Статут, виписані й намальовані відомим художником, оздоблені широкою хвилястою рамою, покритою триміліметровою позолотою. Цей Статут висить у нашому холі на найвиднішому місці – там, де під час вранішніх «лінійок» стоїть пані Директорка.

Ми швидко закарбовували в пам’яті кожне з цих простих десяти слів. Наші очі постійно наштовхувалися на них в будь-якому кутку ліцею.

Ми співали їх, мов пісню, навіть тоді, коли були зовсім малими і ще рюмсали ночами за рідними домівками:

Вдячність.

Повага.

Слухняність.

Мовчання.

Терпіння.

Служіння.

Старанність.

Вірність.

Турботливість.

Хазяйновитість.

Усі ці прості й зрозумілі слова оздоблені золотими віньєтками, засаджені виліпленими з глини пташками й оповиті квітами.

Першою нашою вишивкою на першому ж уроці праці були саме вони – точна копія цього вишуканого краснопису.

Кожна з нас старанно зберігає цю вишивку і має потім (після випуску) повісити її у власному помешканні. Це засвідчить приналежність до ордену, до нашого улюбленого ЛСД. За нею ми потім упізнаватимемо одна одну. І вона ж стане такою собі «перепусткою» до цього закладу для наших майбутніх доньок.

Принаймні у моєї матусі така висіла і, певно, досі висить над плитою.

Така була і в бабці… Хоча я їх зовсім-зовсім не пам’ятаю. І, певно, ніколи вже не побачу, адже невдовзі служитиму лише одній людині – своєму чоловікові, якого поки що не знаю. Гадаю, що вони прожили щасливе, безтурботне і праведне життя.

Таке проживу і я. І сто п’ятдесят інших моїх колежанок, хто має щастя навчатися тут.

А це дійсно щастя.

У нас тут культ щастя і радості. Нас привчають до нього змалечку, з того самого дня, як за батьками зачиняється висока брама і дехто з найбільш слабкодухих починає відчайдушно рюмсати. Зізнаюсь, я теж трохи поковерзувала, аж доки лагідна рука пані Директорки не лягла на мою голівку.

– Не плач, Пат, – сказала вона. – Зараз буде трохи гірко, але потім – солодко. Ти їх швидко забудеш.

І я майже

одразу припинила схлипувати. Солодко мені не стало. Проте приємна млість від її доторку розлилася тілом. Пані Директорка, взявши мене на крила, полинула зі мною до спальні, закутала в ковдру і розчинилася у просторі, лишивши по собі різнобарвні кола, які виникають на поверхні води. І я одразу зрозуміла, що зі мною тепер все буде гаразд.

Уся атмосфера ЛСД була насичена солодким ароматом щастя і радості. Щоранку на загальній «лінійці», в тій самій просторій залі, де висів наш Статут, ми просто з повітря отримували порцію добра.

У затишній напівтемряві пані Директорка промовляла свої щоранкові промови, а ми дихали і не могли надихатися тим особливим повітрям, котрим були просякнуті оббиті оксамитом стіни.

Ну от, дорогий щоденнику, я і втомилася.

Не знаю, чи все правильно написала. Чи є в цьому тексті метафори і порівняння, чи правильно побудовані речення. Чи немає зайвого.

Але пані Директорка наказує писати все, що думаємо.

Усе, за чим спостерігаємо. Усе, що здається нам підозрілим.

Усе, що потім ретельно перевірятиме комісія експертів під час нашого випуску у велике життя. І вирішуватиме, варті ми піти у «вільне плавання» чи претенденту на нашу прихильність ще треба почекати, доки ми не виправимо всі свої помилки, записані сюди.

Я сподіваюсь, що у мене їх не буде. Я відмінниця. І кольорових доган у мене не так вже й багато!

Отже, до вечора, дорогий щоденнику!

Тепер починається чудовий ранок. І настане чудовий день.

Далі буде…

Дорогий щоденнику…

Дійсно, вчора був насичений день.

Настільки насичений, що ввечері навіть забула торкнутися твоєї такої приємної лискучої обкладинки. Навіть розгубилась, як усе це викласти в точному хронологічному порядку. Адже одразу хочеться написати про урок літсуду, про який писала вчора.

Але це буде неправильне викладення подій з точки зору хронології!

Адже до уроків був сніданок, зарядка, лінійка, перехід з дортуарів до шкільної будівлі і таке інше.

А головне – ще була звістка про смерть Тур…

І я весь час про це думаю.

Усе ж таки варто почати з самого початку. Ой! Вибачте за тавтологію, пані Директорко. Надто хвилююсь.

…Учора я писала рано-вранці, поки дівчата ще спали. Для довідки: крім мене, в дортуарі (так називаються наші спальні кімнати) ще п’ятеро: Рів, Озу, Ліл, Іта і Мія. Всі ми – курсантки передостаннього одинадцятого класу. Одна четверта класу – «секстет». «Шістка» тобто.

Чи не забула я сказати, що кожен з класів поділяється на «секстети», які позначаються за номерами наших дортуарів?!!