Ліцей слухняних дружин
Шрифт:
Решта в секстеті – я, Озу та Рів.
Рів – руда, аж вогняна, навіть дивитися боляче.
Усе обличчя вкрите веснянками, але вони – делікатні. Очі – зелені, брови – світлі. Вій майже немає: вона їх весь час підфарбовує. Голос у Рів – мов труба єрихонська.
Я б сказала – оксамитове контральто, але дуже гучне. І, вибачайте, досить сексуальне. Це навіть пані Вихователька якось зауважила.
А ще Рів – пишна. Здається, що так і лізе зі своєї форми, мов тісто з діжки, хоч форми нам шиють точно за розміром. Тіло її, біле
Озу – повна протилежність! Але теж «пікантна». Коли в дев’ятому класі ми вивчали типажі і психотипи, пані Вчителька назвала Озу «дамою з камеліями». Цю книжку ми теж проходили на літсуді.
Озу досить хвороблива, тендітна, з плямами дивного рум’янцю на блідих щоках. Голосочок такий слабкий, що треба дослухатися, зачаївши подих. Повітряна зовнішність Озу передбачає ніжність і піклування.
Коли Озу хворіє, ми чергуємо біля її ліжка в лазареті, носимо їй окріп з лимоном, дослухаємось до її слабкого дихання і вислуховуємо її безкінечні сни.
Вона любить їх розповідати своїм тихим, я б сказала, замогильним, голосом, до якого дослухаєшся, мов до шепотіння літнього вітру на цвинтарі. Здається, дмухни на це неземне створіння – і воно вилетить за протягом у вікно.
За словами пані Вчительки, «дама з камеліями» притягує, мов магніт. Таку хочеться на руках носити. А точніше – в долоні чи кишені, мов горобчика.
З приводу Озу я теж впевнена: швиденько знайдеться для неї золота кліточка! А можливо, навіть і діамантова.
У кому з нашого секстету я сумніваюсь, так це в собі. І страшенно переживаю, що лишуся у флігелі назавжди. А точніше – піду в покоївки!
Адже бували за часи існування ліцею і такі жахливі випадки.
Кожна дівчина молиться, щоб з нею ніколи нічого подібного не трапилось. Навіть смерть здається кращим виходом з ганебної ситуації.
Адже за правилами ЛСД, випускниця, котра за рік (максимум – півтора) не змогла змінити свій суспільний статус, підлягає «перекваліфікації» і лишається тут служити іншим. Тим, хто ще вчора дивився на тебе, як на привілейовану мешканку флігеля, як на щасливу випускницю.
Уявляєте, яке приниження!
У класі сьомому я бачила тут одну таку. Вона прибирала в наших класах. Років сорока, з червоними, мов у вареного рака, клешнями-руками. З неї знущались. Адже всі знали (таке тут швидко передається з вуст у вуста), що вона з «необраних». Потім вона померла. На могилі навіть таблички немає – ніхто й не плюне!
От коли подумаю про таке, одразу хапаюсь за брасматик, біжу до фітнес-залу чи припиняю смоктати на ніч льодяники, п’ю тільки кефір.
Я типова «середнячка». І цим усе сказане. Усе в мені –
Ну ось такий наш секстет номер десять в повному складі.
У принципі, у нас немає чіткого розподілення на «касти» – хто є хто, воно досить умовне. Я б сказала, «для внутрішнього використання». Адже наше спільне навчання не передбачає подальшої дружби. Занадто зближуватись – собі ж дорожче. Розширений Статут ЛСД, котрий розкриває суть кожного окремого слова, вишитого золотом, добре і досить чітко це пояснює. Скажімо, одне з трактувань – Мовчання – означає не мати подруг, котрі могли б відволікати тебе від Служіння. А Служіння – це запорука щасливого шлюбного життя…
Ну, не буду повторювати тут уроки!
Адже трактування Статуту – окрема і досить цікава тема. Саме її ми ґрунтовно розглядатимемо весь навчальний рік перед випуском і поселенням у флігель.
Ну от.
Далі вже про те, що відбулося вчора з самого ранку.
Поки я дописувала щоденник, дівчата попрокидалися.
Була шоста година.
Ми завжди встаємо о шостій. Не дай Боже, пізніше хоча б на хвилину. Це має увійти у звичку. І ми вже звикли. Складніше доводиться новачкам, вони ще малі й скиглять.
Встали – руханка.
Умикаємо магнітофон із дивним – «раритетним»! – записом давніх часів. Цей запис зберігається тут, мов святиня. Він, як каже пані Вихователька, зберігся з середини 60-х років ХХ сторіччя! Під нього прокидалися наші бабусі! А то і пра…
Спочатку лунає сурма, а потім дзвінкий хлоп’ячий голос бадьоро кричить:
– На зарядку! На зарядку! На зарядку, на зарядку…
І вступає цілий хор таких же дзвінких голосів, що підхоплюють:
– …прокидайсь!!!
Це такі голоси, від яких дійсно не можна не підскочити з ліжка.
Коли ми вивчали історію розвитку суспільства, пані Вчителька розповідала, що це – «піонерська зорька». І пояснювала, що «піонери» – це така собі давня організація дітлахів, за дисципліною схожа на внутрішні стосунки в наших секстетах, тільки – «політична». Її давно вже немає, але корисний досвід лишився у вигляді от таких загально-піднесених занять, як вранішня руханка чи «трудовий десант», що у них, в давнину, називався «суботниками».
Отже, далі нами керував Голос давно померлого диктора, диктуючи нам вправи: «Руки на ширині пліч… Раз-два, три-чотири!» і таке інше.
Вмиваємося ми всі разом у розкішній вбиральні.
Там чотири ряди рукомийників у стилі хай-тек. Наша вбиральня розрахована на дев’яті-одинадцяті класи. Молодші вмиваються на поверх нижче. Там завжди стоїть неймовірний галас!
А в нас – тиша. Адже треба не лише вмитися, а зробити макіяж за всіма правилами, вивченими на уроці макіяжу. І стежити, щоб ніхто не переборщив із помадою чи тінями! За це – догана.
Тому в нашій вбиральні завжди панує напружена тиша.
– Не забула, що ти сьогодні прокурор? – каже Рів, кумедно витягаючи обличчя, аби штрих світло-блакитних тіней ліг рівно.