Ліцей слухняних дружин

Роздобудько Ирэн Виталиевна

Я поважно киваю.

– А Ліл, – Рів весело показує в бік нашої мовчунки, яка, розтягнувши вуста, старанно вимальовує контур рожевим олівцем, – мадам де Реналь. Бррр… Я вчора ледь не збожеволіла, готуючи промову. Складна історія…

Я посміхаюсь, уявляючи, як вогняна Рів обпалює крильця «мадам».

– Ти вже придумала вирок? – кидає через плече Віт з дев’ятого секстету.

Вся «дев’ятка» – Віт, Гул, Зон, Рут, Вів та Аяс – страшенно пишається, що їхній літсуд над Анною Кареніною поки що був найпоказовішим: всі його

учасники отримали по сто балів. І поки що ніхто їх не переплюнув!

Рів не відповідає, але таємничо всміхається: ще б пак! У Рів чудова фантазія щодо різного штибу покарань.

Останні штрихи у вбиральні – нанесення парфумів. Вони стоять на окремій скляній полиці. Тут і «Шалімар», і «Ейфорія», і «Імпровізація», серед них, звісно, є і «Бузок», і «Лілея», і «Може бути…» та інші аромати чи не всіх марок світу. Часом, щоб підловити курсанток, пані Директорка пізно вночі підставляє туди і зовсім невідомі флакони. Тоді доводиться нелегко, адже правильний підбір парфумів – неабияка складова у створенні досконалого образу. Оцінка за це також впливає на майбутній атестат. Її виставляють щоранку на вході до класу – за списком. Кілька разів мене завертали у вбиральню митись і наносити інший аромат.

Це такий сором! Але тепер я добре затямила: «моє» – це «цитрусова гама». Рів легше – вона одразу обрала задушливий «Шалімар», він їй пасує – це кожному зрозуміло.

Потім відбулася щоденна вранішня лінійка в загальному холі на першому поверсі. Туди ми спускаємось тихо і чемно широкими, встеленими червоним килимом сходами. Всі у синіх формах з білими комірцями і манжетами, в чорних (молодші – в білих) панчохах і туфлях-човниках (молодші поки що чимчикують у полотняних мокасинах з круглими носаками і перетинкою). Панчохи на нас мусять бути і в холод, і у спеку.

Інший одяг ми носимо лише у вихідні.

Для цього існують спеціальні гардеробні, де є ганчірки на будь-який смак. Я зазвичай обираю джинси, футболку і кросівки. Коли в нас свята, вечірки чи зустріч гостей – для цих випадків є інша гардеробна з вечірнім вбранням. Звісно, усі речі (а вони дорогі і добротні) нам не належать. Та й навіщо, якщо після випуску нашим гардеробом будуть опікуватися інші!

Тоді наші речі будуть дійсно належати лише нам. Кожна з нас чекає тих часів, як манни небесної.

Але і те вбрання, що маємо зараз, цілком нас влаштовує. Стріти так не одягаються! У нас усе вишукане. Навіть потерті і подерті за останньою модою джинси.

Цього разу лінійка мені здалася якоюсь зібганою, пройшла швидко.

Пані Директорка привіталася з нами, оголосила розклад на день і навіть (це здалося мені неймовірним!) забула про загальне скандування ключових слів Статуту!

Зазвичай лінійка завершується тим, що ми хором вимовляємо заповітні слова:

– Вдячність!

– Повага!

– Слухняність!

– Мовчання!

І так далі.

Сьогодні

пані Директорка була якась неуважна.

Вона стояла в оточенні Вчительок і Виховательок з суворим обличчям. Потім швидко розвернулася і пішла до свого кабінету.

А ми пішли до сусідньої будівлі – шкільного приміщення, не приховуючи здивування. Лише перезиралися і мовчали. Адже виявлення зайвої цікавості порушувало пункт Статуту про терпіння, яке треба виявити в будь-якій незрозумілій ситуації.

Я навіть не помітила, що серед нас немає Ліл.

А це якраз було важливо. Навіть якщо ти терміново хочеш до туалету, треба спочатку зайти до класу, сісти, а вже потім попросити пані Вчительку відпустити тебе за малою потребою.

Певно, Ліл припекло, подумала я, коли помітила її відсутність в класі.

А потім мене охопила досада: раптом вона злякалася літсуду і побігла до лазарету – прикинутися хворою! Це було цілковито в її стилі!

Але ні: Ліл все ж таки з’явилася. Вибачилась і попросилася сісти на своє місце.

Пані Вчителька – і це теж було дивним – навіть забула записати їй догану в особистий щоденник!

Розпочалася перша пара.

Я з цікавістю поглядала на Ліл. Вона сиділа з відчуженим виглядом праворуч від мене, схиливши голову, через що її обличчя майже повністю затуляло полотно гладкого чорного волосся.

Я непомітно штовхнула її ногою, попереджаючи, що хвилин через тридцять маємо гідно провести літсуд. Не повертаючи голови, Ліл щось швидко написала на клаптику аркуша і зібгала його, щойно я встигла прочитати написане.

Але я все одно не змогла б повірити тим розпливчастим літерам! А вони складалися в двох слів: «Вбито Тур».

Я ще раз штовхнула її ногою. Цього разу досить боляче, мовляв, що за маячня?

Ліл сунула зібганий папірець до рота, прожувала його і прошепотіла:

– Я проходила повз кабінет пані Директорки… Сама почула: ножем в серце… Там – інспектор і адвокат…

Я ледь не задихнулась. Оце так новина!

– Ти впевнена? – прошепотіла я.

– На всі сто… – відповіла Ліл і ще нижче схилила голову.

Розмовляти під час уроку було небезпечно. Але, здається, пані Вчителька, як і пані Директорка, сьогодні була неуважною і якоюсь приголомшеною.

Поки ми діставали зошити і ручки, вона стояла, повернувшись обличчям до вікна. Це дало нам змогу пустити новину далі по класу.

І він наповнився тривожними видихами:

– Тур!..

– …вбито?…

– …ножем?…

– …в серце?…

– …на смерть?…

– …не може бути…

На уроках нам казали, що, в принципі, всі ми можемо опинитися в несподіваних ситуаціях, коли покарання за провину може бути надто серйозним і навіть небезпечним для життя. Наводили приклади за всі часи існування ліцею. Пишалися тим, що саме в нашому їх втричі менше, ніж в інших закладах.