Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
* * *
Летять на землю груші, як з рогаток.
Скот вибрідає з куряви доріг.
Усохлий дуб, насупившись рогато,
червоний обрій настромив на ріг.
Стара дзвіниця й досі ловить ґави.
Серед мого колишнього двора
стоїть дівча, таке, як я, біляве,
очима світ у душу набира.
Мене
Я задивлюсь на дівчинку чужу.
Невтримний час до білого паркану,
немов коня баского, прив'яжу.
Зайду у хату… озирнусь… притихну…
Час б'є копитом. Встигну, не біда.
Час б'є копитом. Я сказала – встигну!
Ось трохи відпочину – і гайда!
"Літературна газета", 26 січня 1962
ЛІДІЯ КОЙДУЛА* НА ЧУЖИНІ
Стояла самотня жінка,
На березі моря стояла.
Схилялася в ноги хвиля,
Неначе трава зів’яла.
І плакала жінка:
— Еесті!
Країно моя чудесна!
Не відала я безчестя,
Бо ти споконвіку чесна.
І кажуть, що я вродлива.
Ти знаєш, чому я вродлива?
Бо ти у мене красуня,
Земле моя нещаслива.
І кажуть, така я світла,
Неначе вранішня зірка...
Еесті! Над чужиною
Тій зірці сходити гірко.
Еесті моя! Еесті!
Я руки свої ламаю.
Я руки свої ламаю —
Я крила зламані маю.
Стояла самотня жінка,
На березі моря стояла.
Схилялася в ноги хвиля,
Неначе трава зів’яла.
Якісь кораблі даленіли,
і крилами птиці шуміли...
* Лідія К о й д у л а — естонська поетеса XIX ст. Койдула в перекладі: вранішня
зірка.
«Вітрила», 1958 р.
ЛІД НА ОДРІ
(Уривок з поеми "Чайка на крижині")
В цьому році зима не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала... Що ж робити? —
Бідувала в старій із торішніх зів'ялих трав.
Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем, несла сум'яття вітрів.
Все збиралась на силі, та не встигла огледіться,
Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів.
Крига
Лід кришився, б'ючись об каміння берегове...
І нарешті по Одрі — темній, широкій —
На останній крижині самотня чайка пливе.
— Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря?
Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна.
А крижина тонка. А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її підмиє вода весняна?
Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?
затріщить і відломиться... Піде вода кругами...
— Дивна людино! Я ж маю крила,
Нащо крилатим ґрунт під ногами?
Див. "Чайка на крижині"
ЛІС
Вовтузяться в грунті гриби.
Цвітуть черемухи млосно.
Дубів золоті герби
Горять під коронами сосен.
Біліють храми беріз.
То мудра і древня держава —
вкарбований профілем ліс
в черленого сонця кружала.
Тут кожен сам собі пан,
живе по своєму закону.
І сонце — найвищий Коран
І крона — найкраща корона.
Століття — лише на розгін.
Звір’я — від мурашки до лева.
У сосен державний гімн:
"Ненавиджу дрова з древа!"
І тільки при людях, мабуть,
дерева тремтять від жаху,
бо кращих із них поведуть
ні за що ні про що на плаху.
Каліками — тими погребують.
Найкращих зрубають, повалять...
Задзвонять над ними погребно
білі дзвони конвалій.
І гірко в нічній глушині
запалять люльки серед моху
старі бородаті пні —
підданці царя Гороха.
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
"Ліс був живий. Він не прощався"
* * *
Ліс був живий. Він не прощався.
Віки, здавалось, прошумить.
Якби я знала, що то щастя,
я б зупинила оту мить.
А я не знала, я ж не знала,
вона ж не скаржиться сама.
А мить минала і минала,
і от тепер її нема.
І тільки з відстані розлуки
обпалить, змучить, защемить —
твоя присутність, твої руки,
твоє обличчя у ту мить!