Лоліта
Шрифт:
Однак і цього не сталося. Валечка, котра тоді вже проливала цілі струмки сліз, підфарбованих розмащеною райдугою косметики, взялася абияк набивати речами скриню, дві валізи та готову луснути коробку, а фантазію про те, як я взую гірські черевики й, розбігшись, добряче хвицьну її в зад, неможливо було втілити в життя, адже клятий полковник увесь час тинявся десь неподалік. Я не можу сказати, що він поводився нахабно чи щось таке; навпаки, він демонстрував (наче на боковій сцені театру, до якого мене затягли) стриману старосвітську вихованість, приправляючи кожен свій рух усіма можливими кепсько вимовленими вибаченнями («j’ai demande pardonne – перепрошую – est-ce que j’ai puis – можна мені» й так далі) та з неабияким тактом відвертався, поки Валечка красномовно здирала з мотузки над ванною свої рожеві панталони; утім, здавалося, наче le gredin 61 опиняється одночасно всюди, підлаштовуючи своє тіло під анатомію квартири, читаючи в моєму кріслі мою газету, розплутуючи вузли на стрічці, скручуючи собі цигарку, перелічуючи чайні ложечки, навідуючись до вбиральні, допомагаючи своїй хвойді загорнути подарований її батьком електричний фен і виносячи на вулицю її пакунки. Я сидів, склавши руки, одним стегном на підвіконні й помирав від ненависті та нудьги. Урешті-решт обоє вимелися з квартири, що аж тремтіла, – вібрація затраснутих мною дверей досі відлунювала в кожному моєму нерві, це був блідий замінник того ляпасу, яким я мав влучити їй прямісінько
61
Розбійник (фр.).
«Пім, Роланд. Народився в Лунді, Массачусетс, у 1922-му. Отримав сценічну освіту в Ельсінорському театрі, Дербі, Нью-Йорк. Дебютував у “Сонце пробилося крізь хмари”. Серед численних вистав із його участю – “За два квартали звідси”, “Дівчина в зеленому”, “Переплутані чоловіки”, “Дивний гриб”, “На волосинці”, “Джон Лавлі”, “Ти мені наснилася”.
Куїлті, Клер. Американський драматург. Народився в Оушен-Сіті, Нью-Йорк, у 1911 році. Навчався в Колумбійському університеті. Почав працювати в комерційній галузі, однак пізніше звернувся до написання п’єс. Автор “Маленької німфи”, “Леді, що любила блискавку” (у співавторстві з Вівіан Даркблум), “Темного віку”, “Дивного гриба”, “Батьківської любові” та інших. Гідні уваги багато його дитячих п’єс. “Маленька німфа” (1940) промандрувала понад двадцять тисяч кілометрів і була показана на сценах провінцій 280 разів упродовж однієї зими, перш ніж потрапити до Нью-Йорка. Захоплення: спортивні автівки, фотографія, домашні тваринки.
Квайн, Долорес. Народилася в 1882-му в Дейтоні, Огайо. Вивчала сценічну майстерність у Американській академії. Дебютувала в Оттаві в 1900-му. У Нью-Йорку вперше виступила у виставі “Не розмовляй із незнайомцями” в 1904 році. Відтоді зникла в… [перелік якихось тридцяти п’єс]».
Із яким безпомічним стражданням я досі звиваюся, побачивши ім’я моєї дорогоцінної коханої, навіть тут, поруч із прізвищем якоїсь театральної відьми! Напевно, вона теж могла стати акторкою. Народилася в 1935-му. Виступала (до речі, помітив описку в попередньому абзаці, але, прошу, не виправляй її, Кларенсе) у «Вбитому драматурзі». Квайн-швайн. Клер від рук моїх помер. Ох, моя Лоліто, єдине, що мені залишилося, – гратися словами.
9
Тяганина з розлученням змусила мене відкласти свою подорож, і земну кулю огорнув морок чергової світової війни, коли після зими, що минула під знаком нудьги та пневмонії в Португалїї, я нарешті дістався до берегів Америки. У Нью-Йорку я радо погодився на легку роботу, запропоновану мені долею: здебільшого вона стосувалася написання та редагування парфумерних оголошень. Я вітав її поверховий характер та псевдолітературні риси й займався нею, коли не міг вигадати нічого кращого. З іншого боку, університет військових часів у Нью-Йорку вмовив мене закінчити порівняльну історію французької літератури для англомовних студентів. На перший том я витратив кілька років, мало не щодня працюючи по п’ятнадцять годин. Озираючись на ті дні, я бачу, що вони акуратно поділені на просторе світло й вузьку тінь: світло стосується радісних пошуків у розкішних, мов палаци, бібліотеках, а тінь – болісних бажань та безсоння, про яке я вже достатньо сказав. Знайомий зі мною читач легко може уявити, як я серед спекотної пилюки роздивлявся (на жаль, завжди здалеку) німфеток, що гралися в Центральному парку, та як мене відштовхував блиск дезодорованих канцелярських дівчат, котрих один знаний жартівник в одному з наших бюро весь час намагався мені нав’язати. Пропустімо все це. Жахливе нервове виснаження запроторило мене до санаторію більш ніж на рік; я повернувся до роботи й незабаром знову опинився у шпиталі.
Скидалося на те, що бадьоре життя на свіжому повітрі допоможе мені одужати. Один із моїх улюблених лікарів, чарівний цинік із короткою коричневою борідкою, мав брата, котрий саме збирався вести експедицію до арктичних регіонів Канади. Мене прикомандирували до неї як «спостерігача за психічними реакціями». Час від часу (однак не надто успішно) я разом із двома молодими ботаніками та старим теслею користувався послугами однієї з наших спеціалісток із харчування, Аніти Джонсон, котру, задоволено повідомляю, незабаром
62
Місце розташування станції – алюзія на роман Г. Мелвілла «П’єр, або Двозначності».
Ми жили в збірних дерев’яних халупах посеред докембрійського гранітного світу. Мали цілу купу запасів – «Рідерз дайджест», міксер для морозива, хімічні туалети й різдвяні паперові ковпаки. Моє здоров’я дивовижно покращилося, попри фантастичну порожнечу та нудьгу. Оточений бляклою рослинністю – верболозом і лишайниками, просочений і, гадаю, почищений свистуном-вітром, сидячи на брилі під абсолютно прозорим небом (крізь яке, однак, не просвічувалося нічого важливого), я почувався навдивовижу відчуженим від свого власного «я». Пухкенькі блискучі маленькі ескімосочки зі своїм риб’ячим смородом, відразливим чорним як воронове крило волоссям та личками морських свинок збуджували мене ще менше, ніж Джонсон. Німфетки не живуть в арктичних регіонах.
Я полишив аналізувати дрейф крижин, друмліни 63 , гремлінів 64 та кремлі тим, хто розумівся на цьому більше за мене, й деякий час намагався записувати те, що довірливо вважав «реакціями» (я помітив, приміром, що сни під північним сонцем зазвичай яскраво забарвлені, і це підтвердив мій друг фотограф). Окрім цього, я мусив опитувати своїх товаришів на різноманітні теми, як-от ностальгія, страх перед невідомими тваринами, мрії про їжу та нічні фантазії, захоплення, вибір радіопередач, зміни світогляду й таке інше. Усім це так набридло, що незабаром я цілковито закинув свій проект і лише наприкінці своєї двадцятимісячної «холодної каторги» (як пожартував один із ботаніків) нашкрябав вигаданий від першого до останнього слова та дуже колоритний звіт; читач може знайти його публікацію в «Анналах дорослої психофізики» за 1945 чи 1946 рік, а також у випуску «Арктичних досліджень», присвяченому нашій експедиції, котра, зауважу на завершення, насправді не мала нічого спільного з запасами міді на острові Вікторія чи схожими дурницями, як я пізніше довідався від свого добродушного лікаря, адже справжня її мета була таємницею, про яку шепотілися, тому дозволю собі додати лише, що, якою б вона не була, її вдалося повністю досягнути.
63
Форма льодовикового рельєфу, невеликі згладжені пагорби.
64
Міфічна істота з англійського фольклору.
Читач засмутиться, дізнавшись, що одразу після повернення до цивілізації мені знову довелося боротися з божевіллям (якщо цим жорстоким терміном можна назвати меланхолію і відчуття нестерпної пригніченості). Своїм цілковитим одужанням я завдячую відкриттю, яке зробив під час перебування в одному дуже дорогому санаторії. Я відкрив невичерпне джерело жвавих веселощів у можливості обдурювати психіатрів, хитро спрямовуючи їх на власний розсуд, не зізнаючись, що знайомий з усіма їхніми професійними штучками, старанно вигадуючи для них суто класичні сни (котрі змушували потім їх самих, вимагачів снів, бачити жахіття і з криком прокидатися), дражнячи їх вигаданими «первісними сценами» та жодного разу не дозволивши їм навіть здогадатися про справжню сексуальну скруту. Давши хабара медсестрі, я отримав доступ до деяких папок і, добряче розважившись, знайшов там картки, в яких мене називали «потенційним гомосексуалом» і «абсолютним імпотентом». Ця забавка так сподобалася мені, а її вплив на мою хворобу виявився таким цілющим, що після одужання я залишився там ще на місяць (чудово спав і їв, як школярка). А потім я накинув собі ще тиждень заради єдиного задоволення – позмагатися з могутнім новачком, переміщеним 65 (і, безумовно, схибленим) світилом, котрого прославило вміння змусити пацієнта повірити, наче він був свідком власного зачаття.
65
Переміщені особи – переміщені, силоміць виселені або за розпорядженням влади переселені люди, яким загрожують військові дії чи стихійні лиха, як-от: землетруси, повінь, аварія тощо.
10
Виписавшись із санаторію, я вирішив пошукати собі якусь провінційну місцину в Новій Англії або якесь сонне містечко (в’язи, біла церква), де можна було б провести літературне літо, пробавляючись повною коробкою зібраних нотаток та купаючись у якомусь озерці неподалік. Робота знову почала цікавити мене, маю на увазі свої дослідницькі зусилля; а тим часом власну участь у дядьковій посмертній парфумерії я звів до мінімуму.
Один із його колишніх співробітників, нащадок поважної родини, запропонував мені провести літо в приміському будинку своїх збіднілих родичів – кузена Макку, військового у відставці, та його дружини, які хотіли здати верхній поверх, де раніше скромно проживала покійна тітка. Він сказав, що в них є дві доньки, одна ще немовля, а другій дванадцять, та чудовий садок неподалік від чудового озера, а я запевнив, що це звучить досконало.
Ми з тими людьми обмінялися листами, і, переконавши їх, що привчений до туалету, я провів фантастичну ніч у потязі, уявляючи в найменших деталях таємничу німфетку, котру навчатиму французької та пеститиму гумбертівською. Ніхто не зустрів мене на іграшковому вокзальчику, де я вийшов зі своєю новою дорогою валізою, ніхто не відповів на телефонний дзвінок; однак незабаром у єдиному готелі зелено-рожевого Ремсдела з’явився засмучений Макку в мокрому одязі та повідомив, що його будинок щойно згорів до пня, можливо через одночасну пожежу, що цілу ніч не вщухала в моїх жилах. Він розповів, що родина взяла автомобіль і поїхала шукати притулку на їхній фермі, однак дружинина подруга, прекрасна жінка, пані Гейз, Лоун-стрит, 342, запропонувала поселити мене в себе. Літня пані, що мешкала навпроти будинку Гейзів, позичила Макку свій лімузин – доісторичну потвору з прямокутним верхом, якою керував життєрадісний негр. Тепер, коли єдина причина мого приїзду до Ремсдела зникла, запропонований мені вихід здавався маячнею. Гаразд, йому доведеться все відбудовувати, то й що? Невже він не застрахував майно належним чином? Я розгнівався, засмутився й занудьгував, проте, як вихований європеєць, не міг відмовитися від поїздки до Лоун-стрит на тому катафалку, здогадуючись, що інакше Макку знайде ще вигадливіший спосіб спекатися мене. Я бачив, як він пошкандибав геть, і мій шофер тихенько захихотів. Дорогою я присягав собі, що за жодних умов не залишуся в Ремсделі, а того ж дня полечу на Бермуди, Багами чи Бісові острови. Ще недавно моїм хребтом сочилися солодкі можливості, навіяні кольоровими світлинами морських курортів, а кузен Макку, правду кажучи, різко увірвав мої фантазії своїми благородними, але, як тепер виявилося, абсолютно нездійсненними намірами.