Лоліта

Набоков Владимир

Сьогодні за обідом стара хитрунка сказала мені, скоса глипнувши на Ло та по-материнськи кепкуючи (я саме описував невеличкі схожі на щітку вусики, які вирішив відпустити):

– Краще не треба, інакше хтось геть утратить голову.

Тієї ж миті Ло відштовхнула свою тарілку з вареною рибою, мало не перекинувши склянку з молоком, і кинулася геть із кімнати.

– Чи не буде вам страшенно нудно, – промовила Гейзиха, – поїхати з нами завтра на Окулярне озеро, якщо Ло перепросить за свою поведінку?

Пізніше я почув, як гучно гупнули двері та, струсонувши надра, пролунали інші звуки шаленої сварки двох суперниць.

Вона не перепросила. Озеро скасовано. А могло бути весело.

Субота. Уже кілька днів, працюючи у власній кімнаті, я залишаю двері трохи відчиненими; але витівка вдалася лише сьогодні. Добряче пометушившись, посовавшись та почовгавши (щоби приховати свою зніяковілість, адже прийшла, коли її ніхто не кликав), Ло ввійшла і, трохи потинявшись навколо, зацікавилася жахливими завитками, якими я вкрив аркуш паперу. О, ні, це не був наслідок натхненного

перепочинку белетриста між двома абзацами; це був відразливий тайнопис (якого вона не могла зрозуміти) моєї фатальної хтивості. Коли її русяві кучері схилилися до стола, за яким я сидів, Хриплий Гумберт обійняв її однією рукою, жалюгідно наслідуючи кревний зв’язок. Тримаючи в руці листок та дещо короткозоро вивчаючи його, моя маленька невинна гостя повільно напівприсіла мені на коліно. Її коханий профіль, ледь розкриті вуста й тепле волосся опинилися за кілька сантиметрів від мого вищиреного різця; крізь грубий одяг дівчиська-шибайголови я відчув тепло її тіла. Я раптом зрозумів, що абсолютно безкарно можу поцілувати її в шийку чи кутик рота. Я знав, що вона мені це дозволить і навіть заплющить очі, дотримуючись усіх голлівудських правил. Це було так само звично, як подвійна порція ванільного морозива з гарячою вершковою помадкою. Я не можу пояснити своєму освіченому читачеві (чиї брови вже, мабуть, подолали весь шлях до лисої потилиці), як я це зрозумів; можливо, моє мавпяче вухо несвідомо помітило якусь найменшу зміну в ритмі її дихання, адже тепер вона вже не надто уважно роздивлялася мою писанину, натомість із цікавістю спокійно чекала – о, моя прозора німфетка! – поки чарівний квартирант зробить те, чого йому смертельно хотілося. Сучасна дитина, жадібна читачка кіножурналів, фахівець із повільних, мрійливих, знятих зблизька кадрів, можливо, як мені здавалося, не вважатиме чимось дивним, якщо привабливий дорослий друг, справжній мужчина… Пізно. Будинок раптом здригнувся від балакучого Луїзиного голосу, що повідомляв пані Гейз, котра щойно повернулася, про якусь мертву тваринку, яку вона разом із Томсоном (сусідським шофером) знайшла у підвалі, а маленька Лолітонька не могла проґавити такої історії.

Неділя. Мінливна, примхлива, безжурна, незграбна, сповнена терпкої грації грайливого підлітка, нестерпно бажана від маківки до кінчиків пальців (віддам цілу Нову Англію за перо романістки!), від готового чорного бантика і шпильок у волоссі аж до невеличкого рубця на нижній частині її стрункої литки (у Піскі якийсь хлопчик копнув її роликовим ковзаном), трохи вище грубої білої шкарпетки. Пішла з матір’ю до Гамільтонів на вечірку з приводу дня народження чи щось таке. У картатій бавовняній сукні з пишною спідничкою. Схоже, її груденята вже непогано сформувалися. Моя скоростигла улюблениця!

Понеділок. Зранку дощило. «Ces matins gris si doux…» 92 Моя піжама прикрашена на спині бузковим візерунком. Я схожий на одного з тих блідих набряклих павуків, яких можна побачити у старих садках. Сидять у центрі блискучого павутиння й тихенько посмикують ту чи іншу нитку. А мої сіті простягнулися по цілому будинку, і я сиджу в кріслі, мов старий чарівник, і слухаю. Ло зараз у себе в кімнаті? Легенько смикаю шовкову нитку. Ні, не там. Щойно чув, як, прокрутившись, циліндрик туалетного паперу видав своє стакато 93 , однак закинуте мною слухове волоконце не фіксує кроків із ванної назад до її кімнати. Може, вона досі чистить зуби (це єдина гігієнічна процедура, до якої Ло береться з непідробним запалом)? Ні. Щойно гупнули двері ванної кімнати, тож у пошуках чарівної жертви, сповненої теплих кольорів, слід обшукати будинок деінде. Спустімо шовкову ниточку зі сходів. Я тішуся, переконавшись, що вона не хряскає на кухні дверцятами холодильника й не верещить на ненависну матір (котра, припускаю, насолоджується третьою за ранок вкрадливою та стримано-веселою телефонною розмовою). Що ж, шукаймо і сподіваймось. Я променем прослизаю до вітальні й виявляю, що радіо мовчить (а матінка тим часом продовжує бесіду з пані Четфілд чи пані Гамільтон, надзвичайно м’яко, шаріючись, усміхаючись, прикриваючи човником долоні слухавку, заперечуючи та натякаючи, що не заперечує ці смішні плітки, варіанти про квартиранта, довірливо шепоче, хоча ця чітка пані ніколи цього не робить в особистій бесіді). Отже, німфетки взагалі немає вдома! Випурхнула! Те, що я вважав веселковою ниткою, обернулося старою сірою павутиною, будинок порожній і мертвий. А потім крізь мої напівпричинені двері лунає стишене солодке Лолітине хихотіння. «Не кажіть мамі, що я з’їла увесь ваш бекон». Я вистрибую з кімнати, але вона вже зникла. Лоліто, де ти? Таця зі сніданком, із любов’ю приготованим господинею, беззубо вишкірившись, чекає, поки я її заберу. Лоло, Лоліто!

92

Лагідні сірі ранки (фр.).

93

Уривчасте, коротке виконання звуків голосом або на музичних інструментах.

Вівторок. Хмари знову завадили пікніку на тому недосяжному озері. А може, це махінації Долі? Вчора я приміряв перед дзеркалом нову пару плавок.

Середа. По обіді Гейзиха (у практичних черевиках та пошитій на замовлення сукні) повідомила, що їде до міста купити подрузі своєї подруги подарунок і радо візьме мене з собою, адже я так чудово розуміюся на тканинах та ароматах. «Оберете вашу улюблену

спокусу», – промуркотіла вона. Що міг із цим удіяти Гумберт, власник парфумерної фірми? Вона загнала мене в кут між ґанком і своєю автівкою. «Покваптеся», – наказала жінка, коли я ретельно складав удвоє своє високе тіло, щоб залізти всередину (досі розпачливо вигадуючи, як можна врятуватися). Вона завела двигун і взялася манірно лаяти вантажівку, що привезла старій немічній пані Візаві новесенький візок, а тепер повертала й задкувала, аж раптом із вікна вітальні пролунав різкий голосок моєї Ло:

– Гей! Куди це ви? Я теж їду з вами! Зачекайте!

– Не зважайте! – скрикнула Гейзиха, випадково вимкнувши мотор; утім, на жаль для моєї білявої водійки, Ло вже смикала двері з мого боку. – Це нестерпно, – почала жінка, однак Ло втиснулася всередину, сяючи від задоволення.

– Ви, посуньте зад, – наказала Ло.

– Ло! – вибухнула Гейзиха (краєм ока глипаючи на мене й сподіваючись, що я вижену малу грубіянку).

– Ло і шо? – вже не вперше озвалася дівчинка, смикаючись назад разом зі мною, коли автомобіль стрибнув уперед.

– Це нестерпно, – повторила мати, розлючено вмикаючи другу передачу, – ця дитина така невихована. І занадто наполеглива. Хоча знає, що тут їй не раді. А ще їй не завадить прийняти ванну.

Кісточки моїх пальців торкнулися синіх дитячих джинсів. Вона була боса; нігті на ногах прикрашав облуплений вишневий лак, а великий палець перетинала смужка пластиру; Господи, чого б я не віддав, щоби просто зараз поцілувати ці тонкокості довгоперсті мавпячі ніжки! Несподівано її долонька прослизнула до моєї, і, поки наша дуенья нічого не бачила, я цілу дорогу до крамниці тримав, гладив і стискав цю маленьку гарячу лапку. Крила носа нашої марленоподібної 94 водійки блищали, втративши чи випаливши свою порцію пудри, а вона сама, не змовкаючи, вела вишуканий монолог стосовно місцевого транспорту, й усміхалась у профіль, і копилила губи у профіль, і кліпала нафарбованими віями у профіль, а я тим часом молився, щоб ми ніколи не доїхали до крамниці, однак ми приїхали.

94

Ідеться про схожість з акторкою Марлен Дітрих.

Я не маю більше що повідомити, крім того, що, primo 95 , дорогою додому стара Гейзиха сказала малій сісти позаду, а secundo 96 , пані вирішила залишити Вибір Гумберта для мочок власних безформних вух.

Четвер. Ми спокутуємо тропічний початок місяця градом і бурею. В одному з томів «Енциклопедії для юнацтва» я знайшов карту Сполучених Штатів і аркуш кальки, на якому олівець у дитячій руці почав копіювати цю карту, а з іншого боку навпроти незавершених обрисів Флориди та узбережжя Мексиканської затоки я виявив роторну копію класного списку, вочевидь із її ремсделської школи. Цей вірш я вже знаю напам’ять.

95

По-перше (лат.).

96

По-друге (лат.).

Байрон, Маргарита

Бак, Деніел

Біл, Джек

Біл, Мері

Вейн, Лулл

Вільямс, Ральф

Віндмюллер, Луїза

Гейз, Долорес

Гемільтон, Мері-Роуз

Гонек, Розалін

Ґлейв, Мейбл

Ґрін, Лусінда

Ґудейль, Дональд

Дункан, Вальтер

Енджел, Ґрейс

Кармин, Роуз

Кемпбелл, Еліс

Кларк, Ґордон

Коуен, Джон

Коунн, Маріон

Маккристал, Вівіан

Макку, Вірджинія

Макфатум, Обрі

Міранда, Ентоні

Міранда, Віола

Найт, Кеннет

Остін, Флойд

Розато, Еміль

Скотт, Дональд

Сміт, Гейзел

Тальбот, Едвін

Тальбот, Едґар

Фальтер, Тед

Фентезі, Стелла

Флешман, Ірвінґ

Фокс, Джордж

Четфілд, Філліс

Шерва, Олег

Шерідан, Аґнес

Шленкер, Лєна

Поема, безперечно, поема! Так дивно й солодко було знайти цю «Гейз, Долорес» (її!) в особливій альтанці імен, під захистом троянд, немов казкову принцесу між двох фрейлін! Я намагаюся проаналізувати ту радість, від якої скрутило хребет, коли я знайшов серед усіх інших її ім’я. Що це так розчулило мене мало не до сліз (гарячих, переливчастих, густих сліз, що їх проливають поети та закохані)? Що саме? Ніжна анонімність імені під офіційним серпанком («Долорес»)? Абстрактна зміна своїх місць іменем та прізвищем, які чимось нагадують пару нових блідих рукавичок чи маску? Може, у слові «маска» причаїлася підказка? Можливо, річ у тім, що в напівпрозорій таємниці, чадрі, яка спадає і крізь яку тільки ти, єдиний обраний, можеш упізнати, як усміхаються обличчя й очі, завжди ховається задоволення? Чи у тім, як чітко я можу уявити решту кольорового класу навколо моєї затягнутої серпанком ідолоресоподібної любоньки: Ґрейс та її стиглі прищики; Вірджинію з повільною ногою; виснаженого онанізмом Ґордона; смердючого клоуна Дункана; Аґнес із погризеними нігтями; Віолу з чорними цятками на обличчі та пружним бюстом; гарненьку Розалін; чорняву Мері-Роуз; чарівну Стеллу, котра дозволяла незнайомцям торкатись її; Ральфа – задираку та злодія; Ірвінґа, котрого мені шкода? І ось вона, загубилася десь посередині, жуючи олівець, – учительки ненавидять її, а хлопчики прикипають поглядом до волосся та шиї, – моя Лоліта.