Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

VII

І на Мос­ток Мерт­вецький пхну­ли Його з ви­со­ких підне­бес­них мурів, Щоб мук йо­го стра­шен­них не за­бу­ли Зрадливі ваші ко­за­ки-джа­ву­ри, Бо не схотів приз­на­ти за про­ро­ка Посланника Ал­ла­ха, Ма­го­ме­та, І не спас­ла йо­го ру­ка ви­со­ка Ісуса ва­шо­го із На­за­ре­та, І по­летіла в ад йо­го ду­ша жорс­то­ка».
–

VIII

«Ні,

пев­но, в рай!» - про­мо­ви­ла ста­ренька, Не бо­ячись ту­рецької по­ту­ги.
– «Коли б ме­не не зу­пи­ня­ла ненька, - Рече той глу­хо, - я б не чув на­ру­ги. О бо­жевільна Русь! Який би з те­бе Великий світ пос­тав се­ред на­родів… Коли б у темній тем­ряві у те­бе Сліпорожденний піп не вер­хо­во­див І ро­зу­му твой­му єхид­но не заш­ко­див!..

IX

Стара яго! В мою гли­бо­ку ду­ту Ти сер­цем ма­тері чуй­ним прозріла, Що сло­ва я сво­го до­дер­жать му­шу, Хоч би, мов лю­тий ад, у ме­не кров кипіла». «Невіро!
– знов рек­ла не­щас­на ма­ти, - Щоб знав єси, що в нас Ісус наш зна­чить І з ним со­суд пре­чис­тий бла­го­да­ти, То дай мені доч­ку мою по­ба­чить, Тоді го­то­ва й я від те­бе смерть прий­ня­ти».
–

X

«О ро­де лю­тий, ро­де не­щас­ли­вий!
– Промовив Кан­те­мир, з гніву поблідши, - Нехай те­бе ти­ран не­ми­лос­ти­вий У ру­ки візьме, у залізні кліщі! Живи, як пес у нього на при­кові, Вищи та скиг­ли, пот­ва­ре пе­кельна! Не мав­ши волі і в людсько­му слові Біснуйся, мов за ґра­та­ми гієна, І мук твоїх не­хай жа­хається все­лен­на!

XI

Заїро, сон­це лю­бе, рай­ське, ти­хе! Пожалься над дур­ною по­па­дею: Вона зро­би­ла діло в нас ве­ли­ке З Ма­ру­сею врод­ли­вою своєю. Увесь па­рад­ний шмат своїх га­рем­ниць Порозсилав Ос­ман, ку­ди схотіли; Зоставив тільки трид­цятьох слу­жеб­ниць, Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли І ви­пов­ня­ти все, що по­ве­лить, летіли.

XII

Хасеки-Хуррем [58] се но­ва в нас бу­де; Нові зви­чаї пійдуть у се­ралі; Нові за­ся­дуть у ди­вані лю­де; Нові по­ряд­ки за­ве­дуться в краї. Одна біда: ся дру­га Рок­со­ля­на Х а с е к и - Х у р р е м наз­вою гор­дує, Без лас­ки по­зи­рає на Ос­ма­на, їсть не­хо­тя і знай су­мує; Но су­мом тим ще більш ви­со­кий дух ча­рує.

58

– Хасеки-Хуррем - Так називали Роксолану, дружину султана Сулеймана II. Див. примітку П. Куліша у тексті нашого видання.

XIII

При

ній він, ка­жуть, мов ди­ти­на смир­на, До неї до­торк­ну­ти­ся не сміє, І, мов убо­га, бо­яз­ка лю­ди­на, Перед ца­ри­цею по­туж­ною німіє. Коли б ти ба­чи­ла, як зве­се­лив­ся, Як став ме­не при­люд­но обійма­ти, Довідавшись (Ред­шид мені хва­лив­ся), Що у ме­не Ха­се­ки-Хур­рем ма­ти… - «Вези її, ве­зи в Ца­ри­цині Па­ла­ти!»

XIV

І, мов за пок­ли­ком гуч­ним Ос­ма­на, Галера зо­ло­та під бун­чу­ка­ми Назустріч прип­лив­ла і привіта­ла З гар­мат гетьма­на із дво­ма жінка­ми. «Одна яса гетьма­ну та гетьманші, А дру­га - рідній ма­тері Ха­се­ки, Великої й мо­гу­щої сул­танші».
– Так до­нес­ли га­лерні гре­ки, Хибкі по­тур­на­ки, в ісламі не­до­пе­ки.

XV

Босфорські во­ди, мов срібло, кипіли Під вес­ла­ми га­ле­ри зо­ло­тої, І очі оча­ро­вані гледіли На го­род Софії, ко­лись свя­тої, [59] Тепер слу­жеб­ки грішної про­ро­ка, Покутниці за лжу на аріанство, [60] На ту звізду ту­ман­но­го Вос­то­ка, Та за го­неннє на нес­торіанство, [61] Котрим спас­ти свій ум хотіло хрис­ти­янст­во.

59

– Йдеться про Константинополь, захоплений у 1453 р. турками і перейменований ними у Стамбул. У 532-537 pp. за вказівкою імператора Юстиніана І (бл. 482-565) був споруджений храм Софії. Вважався святинею християнської церкви до 1453 р. Згодом турки перетворили храм Софії на мечеть, а у XVI-XVIII ст. добудували чотири мінарети.

60

– Аріанство - течія в християнстві, засновником якої був александрійський священик Арій (кінець III ст.- 336). Аріани заперечували, зокрема, єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (тобто Ісуса Христа). Вселенські собори 325 і 381 pp. засудили аріанство як єресь. У дещо зміненому вигляді аріанство (як соцініанство) було відоме у Польщі, а також на Україні і Білоруси в XVI-XVII ст.

61

– Несторіанство - християнська єретична секта, заснована константинопольським патріархом Несторієм у першій половині V ст.

XVI

«Заїро! На всьому ши­рокім світі Нема й не бу­де дру­го­го Стам­бу­ла. Мов зо­лоті Ал­лах розвішав сіті Вподовж сво­го квітчас­то­го аву­ла. Крізь зо­ло­то са­ди бла­го­уха­ють. Понад сніга­ми мурів зе­леніють, І міна­ре­ти, міся­цем вінчанні, На го­рах рай­ських, бла­го­дат­них мріють!» А во­ди дзер­ка­лом про­зир­час­тим леліють!» -