Імена твої, Україно
Шрифт:
аспектах. Відділення академії ухвалює просити в
Синоду дозвіл на друкування. Відповідь була однакова:
«печатанью не подлежит».
Але мав правоту Морачевський в розмові з Олександром
Кониським – Правда й Добро зостанеться.
«Одна скотина из хохлацьких либералов, некто
Кулиш», себто Пантелеймон Куліш, вже 1869 року в
львівській газеті «Правда» друкує український переклад
П’ятикнижжя Мойсея.
через 17 років після смерті Морачевського Євангеліє
видрукують, щоправда, «забувши» ім’я перекладача.
Євангеліє видрукують і… незабаром вилучать.
…А люд на пустир за околицею Шняківки все прибував,
підходили і з цього села, і з довколишніх сіл,
приїхали з Ніжина, з Києва… Люди вшановували
двохсотліття Пилипа Морачевського з дня народження
і столітній ювілей перекладу святого Письма. Вже
й пора службу Божу починати, а біля хреста священи
107
ки все ще про щось сперечаються, вже й начальство,
судячи з усього, до мови підключилося…
– А що там діється? – нерозуміюче перешіптувалися
люди. – Хіба на могилах вести суперечки?
– Отець Василій начебто каже, що у прибулих
священиків неканонічні тексти молитов…
– Певне, не знає, що московський Синод переклад
Морачевського схвалив ще століття тому.
– Та то політика швидше… Не дарма ж відома
московська правозахисниця сказала, що в російських
священиків під кожною рясою мундир КДБ.
– Та й КДБ вже щезло…
– А мундири до дірок доношують.
– Немислимо: і досі духовні особи та політики
вдають, що української мови не існує, що нею не
можна звертатися до Бога…
– Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в грудні
2006 року…
– Тим паче, що Євангеліє Морачевського добре
знане православними в Польщі, видавалося в Канаді,
в Сполучених Штатах, у Пенсільванському університеті…
– Тільки ми забуваємо свої пракорені…
Врешті отець Василій почав службу Божу, а завершив
її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й
духовні пісні вперше за віки рідною мовою знімалися
над громадою, набирали сили; сире небо світліло,
а повітря ставало дзвінким чи то від крил птахів, що
пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін
з дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвінні
чувся і біль минувшини, і тендітна й хистка, але світла
надія прийдешнього.
108108
Остроградський
«У МОСКАЛІВ НЕ ХОЧУ
ПОМИРАТИ…»
Він помирав при повній пам’яті. Біль поволеньки,
хвилями, що затухають, полишав його огрядне тіло,
і воно ставало зовсім невагомим та необтяжливим.
Зате думки набували чіткості і прозорості – наче
джерело на околиці рідної Пашенівки, де б’є невтомна
вода, струменить і переливається, але крізь неї видно
на дні кожен камінчик і навіть піщинку. «Кажуть про
холод могили та смерть із щербатою косою, – промайнула
думка. – Неправда, навпаки, тепло і світло,
а за спиною чатує, угадуючи кожен мій порух, такий
великодушний і милосердний отець Ісаченко – його
й отцем ніяково називати, бо в сини годиться»…
– Отче, причастіть і сповідайте, – прошепотів
пересохлими вустами Остроградський.
– Михайле Васильовичу, – з нотками докору,
розтягуючи слова, озвався священик, – сповідь і
причастя християнинові ніколи не завадять, але ви не
про те думаєте, вам лише шістдесят перший, ще жити
і жити… Вас чекають студенти і весь науковий Петербург.
Та й хіба тільки вони?
Остроградський лиш мовчки крутнув головою і
легка посмішка на мить промайнула і згасла на блідому
обличчі.
– Я ж казав, де помиратиму, – знову прошепотів
знесилений голос.
«Мабуть, таки відчуває, – легенький холод узявся
спиною Ісаченка, – справді казав». Він пригадав, як
Остроградський із гуртом друзів приїжджав до містечка
Говтва, як замилувався його околицею. І ні з
сього, ні з того додав:
– Я помру у себе, а в москалів не хочу помирати,
так поховайте мене там, – кивнув головою Михайло
Васильович у бік Говтви, – щоб мені було видно і Пашенку,
і Довге, і Глибоке.
«Рідко душа в таких випадках помиляється», – із
сумом подумав священик і приступив до причастя та
сповіді.
У недавно могутньому тілі академіка сила вичах
109Михайло Васильович
Остроградський
ла, як вичахає вогонь у покинутому багатті – дмухне
вітер, оживуть і зажевріють жарини, а стишиться той
вітер, то жарини враз вкриються сірим попелом; Остроградський
говорив напівпошепки, із задишкою,