Імена твої, Україно
Шрифт:
ями в Соловецькому монастирі у разі
доносу в Петербург – жодна душа, навіть рідня, не
знали про його зустріч із прусським міністром. Лише
через низку років він розповість про перемовини вірному
другові Василеві Томарі, з яким так давно не бачилися.
– І чим же завершилася твоя балачка з прусаком?
– на обвітреному морським вітром, дещо з грубуватими
рисами, обличчі Томари з’явилася подоба іронічної
королю?
– Василю, брате, – ковтнув гіркоту Капніст. –
Україна їм усім в Європі так болить, як мені дощ над
Стамбулом. Та й диву нема – кожному своя сорочка
ближча до тіла. Тим більше, Фрідріх-Вільгельм
тихенько шарудів під килимом через посередників
про можливий переворот на користь престолонаслідника…
– Грім їх побий, ніхто нас не порятує, окрім
як самі не виймемо шаблю, – буркнув Томара, та
поступово похмуре і грубо тесане його лице попливло
в усмішці, широкій і якійсь дитинно-невинній.
– Ну й картинка була, хоч Боровику малюй:
надвірний радник імперії, недавній губерніальний
маршал, та ще й член Російської академії, знаний
російський поет розсівся з прусським обер-урядовцем
і розсусолює, як би відшматувати Україну
від тої ж імперії.
– Від такого ж чую, – і собі відсварився Капніст.
– Командувач російського флоту в Середземному
морі, що зробить з імператорського благословення,
певне, куди крутішу кар’єру – і водночас щирий
учень вільнолюбного Сковороди, готовий вже вихопити
шаблюку супроти московита.
Томара знову спохмурнів при згадці про Сковороду,
він написав своєму вчителеві листа, але відповіді
все ще немає за тривалий час.
«Люб’язний мій учителю, Григорій Савич!.. Чи
згадаєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю
може й не нещасного, але внутрішньо такого,
що більш потребує в пораді, ніж коли був з тобою.
О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Як би б
ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився
своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподіваюся?
Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене. Яким чином
міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода?
Прощай і не пожалкуй ще один раз у житті виділити
крихту твого часу й спокою давньому учню твоєму
Василеві Томарі».
Василь Томара не лукавив, коли писав Сковороді
«як би б ти мене один раз вислухав,
утішився своїм вихованцем»… Його мучила особиста
імперська служба, а іншої ж не було, що геть не в’язалося
із поглядами Сковороди, зі власними поглядами
на долю рідного краю.
– Знаю, знаю, про що ти думаєш, – немов зазирнув
у його душу Капніст. – Краще шаблюку вийняти…
Ось варшав’яни вийняли шаблі, білоруси повстали
і що ж… Суворовські виродки вистріляли мирний
люд Кобрина і Малорити, кров’ю залили Варшаву, на
російський багнетах по вулицях її носили польських
немовлят, а мертвих для остраху заборонили ховати.
Вояк із дітьми і жінками Суворов за це отримав жезл
з діамантами та тисячі кріпосних. До цього наш край
хочеш підштовхнути?
– А що, брате-товаришу, краще шмарклі жувати?
Та дивитися, як ця Катерина, люд і землю нашу вигублюватиме?
Вона ж кума, до речі, твоя, дитину хрестила.
Ще й табакерку, подейкують, подарувала десь
рублів під тисячу…
– Піднімай вище, казали 1110 рублів… Та вдавилася
б краще нею та курва.
– Що курва, то курва. Придворні на вухах – граф
Шереметьєв, обер-камергер і найзнатніший вельможа
на конячці поряд скаче, а черговий жеребець-коханець
розсівся в кареті імператриці. А що вже грошей
роздала тим жеребцям… Орлов отримав сперш
116116
150 000 рублів, а потім ще 100 000 на будівництво палацу.
Коли ж згадала, мало не забувши, що обіцяла 4000
душ кріпосних, то розщедрилася аж на 6000 душ…
– Добра плата за вбивство власного чоловіка.
– Та й це ще не все. Зорич за рік отримав маєток
у Польщі за півмільйона рублів, а на додачу ще й коштовностей
на двісті тисяч.
– Чував і я, особливо за Потьомкіна. В 1783 році
Катерина дала йому 100 000 рублів, аби збудував палац,
потім купила у нього за кілька мільйонів, а тоді ж
йому і подарувала. Оце гендель у ліжку.
– Тільки той гендель не за свої, а за чужі криваві
мозолі. Податки так хитро побудували, що вони в Білорусії
і в Україні вп’ятеро вищі російських…
– Знаєш, Василю, – обірвав товариша Капніст. –
Якби я так не прив’язався душею до рідної мені Обухівки,
кинув би все, поїхав би шукати волі в Америці.
Капніст не лукавив. Він справді був щиро закоханий