Імена твої, Україно
Шрифт:
в Обухівку, в поля і луки округи з її неповторними
краєвидами. «Сказать Вамъ мое житье-бытье, –
писав він Державіну 20 липня 1786 року. – Вот оно:
душевно отстал я отъ всяких великосветских замыслов.
Съиспиваю свое истинное щастіе въ уединении,
в содружестве Сашеньки, въ воспитании детей, въ
созерцании прекраснейшей девственной природы,
лелеющей обитель мою, въ погружении себя иногда
в недра души моей и в воспарении оттуда иногда к
– І що ж, сховаємо голову в пісок, немов той страус,
і чекатимемо доки визволить нас прусак чи хто інший?
Так не поспішає щось той прусак…
– Ні, Василю, – крутнув головою Капніст, мов
вельми комір в’ївся йому в шию. – Стиснемо зуби і
чекатимемо свого часу. Як не при нас, то при внуках
чи правнуках, але він настане. А зараз служімо імперії,
та не забуваймо при цьому просувати свій люд
якомога вище в придворних колах, в армії, у губернські
служиві. Я, до слова, багато завинив перед Богом,
та маю сподівання, що хоч за одне діло Всевишній
простить мені дещицю. Був тут хлопчак один, Володя
Боровик, правда, тепер іменується гонорово Боровиковським.
Малював він на рідкість, такий талан дарував
Отець… Малював хлопець абищо, потьомкінські
117
села, як проїжджала тут Ангельт-Катерина, і пропав
би талан. Та я взяв гріх на себе, порадив, як розписати
собор у Кременчуці – Петро І оре, Катерина сіє, а
внуки Олександр і Костянтин боронують. Побачила
цариця, сподобалося:
– А подати сюди цього художника!
Тепер талант його не пропаде, не підуть у безвість
картини, портрети й інші роботи, через століття залишаться
для людей. А нащадки, як не будуть зовсім
дурні, то вже якось розберуться – українська душа
то чи якесь перекотиполе.
Обоє змовкли, кожен надовго задумався про своє,
і першим озвався Капніст.
– А табакерки пані Ангальт, за яку ти глузував із
мене, я все ж не викину. І не тому, що дорога вона, а
тому, що таким вигадливим візерунком оздоблена, висіченим
на металі, ще й покритим зверху черню. А головне,
що то наші майстри робили…
118118
Дмитро
Степанович
Бортнянський
ОСТАННІЙ
КОНЦЕРТ МАЕСТРО
Вони входили по одному, входили тихо, мов крадучись,
такі різні характером та обличчям і водночас
чимось між собою схожі – такими схожими
бувають лиш діти. Дмитро Степанович, утопаючи
в глибокому кріслі, мовчки вглядався у лиця своїх
хористів, що давно стали рідними, навіть не дітьми,
а швидше внучатами. Він запросив їх сьогодні до себе
додому. Якийсь холод останніми днями вистуджував
немолоде його й хворе тіло, він марне кутався в кріслі,
згортаючись по-дитячому у клубочок, думав уже
наказати топити грубки, хоч надворі стояв лиш вересень.
Видавалося, йому аж потепліло у вихололих грудях,
коли вишикувалися кращі співаки Петербурзької
хорової придворної капели і впівголоса заспівали
улюблене його «Вскую прискорбна еси душа».
Йому стало тепло і добре, десь дівалися стеля і
стіни, молитовна мелодія виходила на розлогий обшир,
голубий і безмежний; та мелодія не визнавала
похмурої осені, що надворі сіяла занудною мжичкою,
приклеївши до віконного скла пожовклий змарнілий
тополиний листок – вона дужчала, наростала, вертала
силу в немічне і зболіле тіло, вертала в далеку
молодість італійських музичних залів, ба навіть далі,
в сонячне дитинство Глухівської співочої школи, заснованої
ще гетьманом Данилом Апостолом і перетвореним
гетьманом Кирилом Розумовським у музичну
капелу.
Дмитро Степанович мав усі підстави тішитися і
гордитися придворною капелою, бо таки то він вирятував
свого часу її, здавалося, від неминучої погибелі,
він ростив і плекав, як садівник молоде та тендітне
дерево, на якому замість твердої і зашкарублої кори
лиш тоненька, ще зелена шкірочка.
Тривожною була межа 1796 і 1797 років. Новий імператор
Павло І круто узявся наводити свої порядки.
З дитинства нервовий і запальний, він запроваджував
скрізь жорстку дисципліну, не рахуючись у своїх
діях ні з чим. З-за кордону негайно було заборонено
ввезення книг аж до нот, скорочувався офіцерський
склад гвардії, що побоявся б зробити будь-який інший
імператор, сувора повсюдна економія вимагалася
беззастережно, навіть встановлювався час, коли в
домівках належало гасити вогні. Під гарячу руку йому
втрапила і придворна хорова капела – імператор наказав
скоротити її вчетверо, що означало б кінець капели
чи зведення її до аматорського гуртка.
Аж тут сталося неочікуване. Недавно призначений