Михайло Драй-Хмара
Шрифт:
Суздальські князі (Андрій Боголюбський) навмисно нищили і грабували Київ, щоб його князі не мали ніякого значіння. Після цього Київ упадає вже зовсім, і пізніший татарський погром не багато докінчив по тих домашніх погромах. До всього цього прилучається ще одне нещастя – татарський напад, який спустошив, після бою на Калці 1224 p., велику частину України, від Калки до самого Києва та Волині. Хід татар (Амур, Туркестан).
Після цього нападу тікали до Карпатських гір, на Прип’ять, Сулу і Десну здебільш багаті люде – робочий же народ полишався на місцях. Думка, що київські краї, завдяки татарському нападові, цілком позбавились первісного населення і що тільки в XIV–XV ст. вони знову були заселені українцями з Галичини – це теорія, якої й досі не вдалось довести. Сильна еміграція дійсно була [нрзб.] на 1246 р. й що польські пани, одержавши тут великі обруби землі, привели сюди в XV в. багато нових колоністів.
В середині XIV в. скінчилась самостійність українських земель: Галичину захопили поляки, Волинь згодом стала провінцією литовською, а інші князівства Київщини та Чернігівщини теж прийшли під владу Литви. Придавлені економічною неволею, не маючи змоги добитися собі голосу в політичному життю й змінити неприхильні громадські й політичні обставини, народні маси не цінили своєї державности. Тим пояснюється піддавання
В добу литовсько-польську, коли Україна стогнала під гнітом кримської татарви, люде, що ще лишилися на Подніпров’ї, почули себе цілком беззахисними. Литовський уряд, замість боронитися, хотів відкупитись дарунками, згоджувавсь навіть від кожного чоловіка дань щорічну давати – чого й за татарської неволі не було; намовляв татар пустошити Московщину, а осягнув лише те, що орда стала однаково пустошить і московські, і українські землі. Київщина по обох боках Дніпра спустіла майже зовсім. На Поліссі, коло Овруча й Чорнобиля, ще були оселі, але на південь від Києва були лише де-не-де замки, в котрих сиділи ті люде, що не втекли звідси ще за часів печенігів і половців. Подніпров’я здичіло за кількадесять літ і стало пусткою.
Але сі дикі розкішні простори, сей край хрещеного світу, через що й прозвано Україною, манили до себе людність, бо не було тут ще ні господаря, ні пана. В записках XVI ст. повно пишних, часом перебільшених оповідань про тутешнє дозвілля і багатства запущеної природи. Це дозвілля притягало до себе людей сміливих і відважних, котрі не боялись іти в степи назустріч татаринові. З київського Полісся і з дальніх земель: Волині, Білорусі кожної весни сунула сила людей на Київщину і звідси розходилась по просторах, займаючись ловлею риби, звіра, пасічництвом. Збиралися ватагами, обирали собі отамана, запасали зброї й усякого припасу і з ранньої весни рушали в степові «уходи», щоб там господарити до пізньої осени. А потім з запасами меду, риби, шкіри, коней та іншої худоби вертались на волость. Сміливіші не вертались на зиму до земляків, а зимували в степу. Звалося це «козацтвом», а ті, що ним промишляли, – козаками. Офіціяльно це означало промисел в степових уходах: рибальство, ловецтво й бджільництво. Але з такої офіційної назви воно переходить на неофіційну, що звалося «лупленням чабанів татарських» або турецьких. Настерігаючи татар в степах, наші промисловці не минали такої нагоди і собі поживитися від них, коли за собою почували перевагу: погромити невеличку татарську ватагу, відігнати табунець, пограбувати караван купців турецьких чи вірменських. Відси і назва козацька: слово козак широко розповсюджено у народів турецького кореня, а значить волоцюгу, що промишляє війною і розбоєм. Прикладалось до волоцюг степових – татарів, перейшло і до українських. В наших джерелах степовики звуться козаками тільки з кінця XV віку, але саме явище на степовім пограниччі давно-давезне. Се ті колишні анти, що ходили з болгарами та аварами в походи на землі візантійські. Явище старе, дістає тільки нову назву і в нових обставинах – через те, що такий величезний простір вийшов зі звичайних порядків життя, з-під нагляду правительства, з-під володіння боярського і панського – могло воно тепер розвинутись ширше і буйніше. Але дуже мало ще людей, які б спеціяльно віддавались козацтву. Та й взагалі людности на шляху від Києва на південь дуже ще мало. Не можучи свобідно організуватися в пограничних містах, або, як тоді казали, «на волості», козаки дедалі все міцніше осідали в степах. Центром «Дніпрового Низу» стає Запоріжжя. В половині XVI в. робляться заходи, аби утворити з нього політичну силу. Нарід увірив в силу козацьку. Козаки стали його героями. І щораз з цією вірою до козаччини горнулося все більше людей. Росла і відокремлялася ціла осібна верства козацька, яка стала силою суспільною, соціяльною. Саме підту хвилю стались важні події, які широкою хвилею погнали український нарід із Західної України в козацькі сторони. Східні українські простори оживають, зростає сила козацька і під її захист переноситься те національне життя, що почало розвиватись в Західній Україні, але стрілося з тяжкими умовами шляхетського панування. Перша важна подія, що Україну Східну, Подніпров’я зв’язала із Західною через прилучення Київщини, Волині і Задніпров’я до Польщі 1569 [p.]. Після цього Литва стратила всяке значіння як осібна держава, стала частиною польсько-литовської держави. Прилучення українських земель до Польщі мало важне значіння, бо завершило перестрій її громадського устрою на польський лад. Українську людність було зіпхано на самий спід. Найбільше потерпіло селянство: давнє невільництво заступила панщина; все селянство втратило права на землю, вважалося, що селяне сидять на землі панській або королівській. Селянин приковувався до того маєтку, де він уродився, і не мав права вільного переходу, не мали права і його діти. Селянин не мав жадних прав – ні політичних, ні громадянських, йому лишалося або робити повстання, або тікати. Більшість утікала. Друга важна подія – це зміна в сільськім [нрзб.] господарстві. В другій половині XVI в. вивозиться з України багато збіжжя, чого раніш не було. Це збіжжя, як і інші товари, ішло в Балтійські порти, а звідтам до Англії, Німеччини, Франції, Гішпанії. В міру того, як попит збільшав, ціни зростали, збіжжя підвозили з далеких околиць до річних пристаней. Цей вивіз робить великі зміни в господарчому житті. Раніш сіяли стільки, щоб прохарчуватись, через те пани не мали великого рільничого господарства і від селян не жадали багато роботи, а хотіли чиншів і данин медом, шкурами, худобою, навіть ріжним збіжжям. Тепер же поміщики збільшують своє господарство рільниче і забирають від селян ґрунти під свої фільварки. Не дбають про чинші й данину, а заміняють їх панщиною, роботою на панських грунтах. Місцями панщину робили щодня (з 2-ї полов. XVI в.). Це змушувало селян подаватись на схід і заселювати пустирі. Вигляд східно-українських пустель змінюється: на місці козацьких уходів виростають села, а слідом являються і польські замки з цілими службами. Польське право й порядки сунуть туди, де недавно шуміла степова тирса. Таким чином виявилось, що і тут селяне сидять на землі панській. Побачивши, що вони і тут не можуть спекатися панів і їх посіпак, селяне хапаються за козацтво. Серед козаччини витворився такий погляд, що козацтво служить короні польській і за це не має підлягати жадній власті, крім своєї виборної старшини, і ніяким обов'язкам, крім військової служби, – ні давати податків державних, ні панських, ні робити панщини, ні коритись панській владі і судові. Отже, багацько селян почало «козачитись». Раніш звання «козак» було не дуже почесним і
Такий оборот народнього життя надавав нову силу і вагу козаччині, і вона ставала не просто побутовим явищем східно-українського життя, як було спочатку, а великою соціяльною силою, що ставилася проти цілого шляхетського устрою польської держави. З кінцем XVI віку козаччина вступає в боротьбу з Польщею. Боротьба ця досягає кульмінаційної точки під час гетьмана Богдана Хмельницького. Але вона не дала перемоги. Втомлений нарід тікав на Дніпро, все далі й далі на степове пограниччя і границю московську, а Хмельницький мусив покладатись на заграничну поміч. Це привело до московської зверхности. Роздвоєння України з вибором Тетері і Брюховецького ще більш ослабило Україну, а боротьба Дорошенка з Самойловичем доконала руйнування. Рух з Правобережжя за Дніпро став масовим. Київщина і Брацлавщина спустіли. Дорошенко пробував спиняти переселення, розбивав їх ватаги і віддавав туркам – але не помагало. Тепер вже переселялись в Харківщину і Вороніжчину. Літом 1676 р. турки зайняли Чигирин. Люде нарікали на Москву, що віддала з легким серцем Україну туркам замість оборонити. Самойлович, перегнавши тоді ж правобережців за Дніпро, оселив їх над рікою Ореллю. Ці перегони людей зісталися в народній пам’яті під назвою «згону». По чигиринських походах турки залишили Правобережжя Юрію Хмельницькому, але не мав він удачі. В 1681 р. турки забрали його з України, а поставили волоського воєводу Дуку, і той закликав людей на тутешні осади, обіцяючи довголітні свободи. На ці заклики вертались люде з-за Дніпра, скоштувавши, що й там не з медом. Але Дуку схопили поляки 1683 [p.] і припинили його заходи. З більшим успіхом заселювали Правобережну Україну ріжні осадчі з руки польської: Собеський в своїх війнах з турками хотів мати поміч козацьку, і ріжні ватажки з його доручення збирали козаків. Універсалом 1684 р. Собеський призначив на козацькі осади землі на південь від Роси, обіцяючи ріжні права і свободи, і це потім підтвердив сойм. Скликували людей свої, що звалися полковниками: Іскра в Корсуні, Самусь в Богуславі, Абазин на Побожу, а Семен Гурко (Палій) – на Хвастівщині. До них нарід повалив валом і з правого берега – з Полісся, Волині, Поділля, і з лівобережних полків – Гадяцького, Лубенського, Миргородського. Знов спиняли цю велику еміграцію, ставили застави і т. ін. Саме тоді почала старшина на Лівобережній Україні заводити важкі податки і панщину. За яких 3–4 роки на Правобережній Україні знов з’явилась значна людність і сила козацька. Південні Степи заселювались переважно запорожцями після остаточного зруйнування Січи. Але більшість запорожців не хотіла ставати гречкосіями і стала відпрошуватись у Текелля на рибні лови на Тилигул. Діставали паспорти на 500 душ, а набирали на кілька сот і виходили за границю, в Турцію. Літом 1776 р. тих запорожців на Тилигулі, Хаджибеї зібралось 7000 і під Очаковом оселились. Позаяк російське правительство почало добиватись усунення запорожців з-над російської границі, то султан наказав їм перейти на Дунайські гирла. Це не сподобалось запорожцям і деякі вернулись в Росію. Тоді Потьомкін рішив відновити запорозьке військо і в 1783 році доручив Антону Головатому, Чепізі і інш. скликати запорожців. Так було засноване «Чорноморське козацтво». Інші впросились у цісаря Йосипа і оселились в Банаті. В 1785 р. туди пішло 8000 запорожців, але скоро вернулись до Росії і Турції, де вони були спочатку в Сейменах, потім в дунайських гирлах. На Кубані зібралось всього 17 000.
Ще пізніше, коли вся Україна, за винятком Галичини, Буковини та Угорщини, опинилась в межах Російської держави, кольонізація українського малоземельного селянства пішла ще далі – через Дін, до Волги (біля Саратова) і за Волгу, але не компактною масою. В XIX століттю українці кольонізують Сибір, значна частина галичан – Америку.
Оце в загальних рисах етапи історичного розвитку українського народу в зв’язку з кольонізаційними рухами. Правобережна Україна, частина середнього бігу Дніпра, середній та горішній басейн Бугу (Південного) та Дністра – Українська держава в IX – ХIV ст.
Щоденникові записи. Нотатки
13. VIII.1924.
У революції інтелігенція українська не пережила в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почуває себе «ні в цих ні в тих» перед явищами соціяльного порядку.
16. VIІІ.1924.
Одійшовши від «мрії», він1 застряв у «прозі». Чомусь це зв’язують з його переїздом до Харкова. Невже він продався? Ні. Надмірна лякливість загнала його в лабети Еллана й Коряка2, які взяли його для «марки» й використовують на всі боки. Тепер, здається, для всіх ясно, що фанфари революції заглушили його «кларнети».
16. VIІІ.1924.
На фотографічних картках Еллана завжди можна побачити в середині поміж Тичиною та Хвильовим3. Це все одно, що тріо з балабайки, флейти й віолончелі. «Радянській балабайці» завжди треба бути на першому місці.
16. VIІІ.1924.
На чиїм возі їдеш, тому й пісні співай (про гартян)4.
3.І.1925.
Я не вріс в свою епоху, бо протягом майже 20-ти років (з 9-тьох і до 29-тьох) був ізольований від життя. Спочатку «манастирське житіє» в Панському5, від якого я, 9-літній хлопчик, буквально втік. Потім брудна Золотоноша. Далі гімназія, колегія, університет і, нарешті, блукання в тумані архаїчної філології. Хіба цього не досить, щоб зовсім одірватися від землі?
[На звороті другої сторінки верхнього форзаца зошита вклеєно газетну вирізку. Збереглися фрагменти заголовка статті-листа. Це відкритий лист до редакції київської газети «Більшовик» від 19.02.1925 р. Дату встановлено за текстом статті. – Упор.]
«ЗА ЖОВТЕНЬ!»
Лист-декларація об’єднання робітників пролетарської культури «Жовтень»
21-го серпня 1924 року Асоціяція робітників комуністичної культури (АСКК, а раніш – панфутуристи, або Аспанфут), унаслідок внутрішньої боротьби, що провадилась від самого заснування цієї організації, розкололась на дві групи.
Ця боротьба й розкол були для АСКК неминучі, бо виходили вони з неправильних засад, що робили цю організацію мертвою, одірваною від життя й тої величезної роботи, що її провадить зараз компартія на третьому фронті.
АСКК у своїх декляративних заявах (див. «Гонг Комункульту», ч. 1 та «Семафор у майбутнє», ч. 1) підійшла до проблеми будування комуністичної культури з усією спадщиною футуризму, що був штучно перенесений на Україну, де базою для нього стала частина дрібної буржуазії (богема).